— А мене Наташа,— сказала її сусідка.
У цієї Наташі були круглі очі, мов п'ятаки, і ці п'ятаки невідривно стежили за мною.
— У нас дві Наташі! І обидві дурні! — вигукнув якийсь дотепник з останньої парти.
Хлопчаки засміялися, а Наташа закліпала своїми п'ятаками. Видно, збираючись заревти.
Я попрямував до цього дотепника. Я погрозливо підступив до нього.
В класі запала тиша.
— Тебе як звуть? — запитав я.
— Генка,— відповів він.
— А скільки у вас Генок?
— Троє.
— Сподіваюсь, не всі такі розумні?
Діти засміялися, і дотепник Генка також. А Наташа втупила в мене свої п'ятаки й сказала:
— Ні, тільки цей... Костиков.
— Отже, ти Генка Костиков? — Я трохи повеселішав і запитав сусіднього хлопчака: — А ти?
Хлопчак підвівся і, дуже ніяковіючи й червоніючи, прошепотів щось нерозбірливо.
— Голосніше,— попросив я.
— Толя! — замість нього вигукнув Генка.— Він у нас боягуз. Немов дівчисько.
— Тихо, тихо,— сказав я.— Хоробрість річ наживна. Сідай, Толю.— І повернувся до класу: — Знайомимося далі...
І тої миті зусебіч затріскотіло, мов горох:
— Лена!
— Лена!
— Гена!
— Саша!
Вони схоплювались і сідали, немов олов'яні солдатики.
— Сима!
— Коля!
— Льоша!
— Шура!
Спершу я намагався запам'ятати імена дітей та їхні обличчя, навіть пальці загинав, та незабаром зрозумів усю марність цього заміру.
У мене від них голова пішла обертом. Вони були страшенно однакові, ці первачки. Всі у формі. Усі з білими комірцями. Дівчатка — з кісками. Хлопчики — з чубчиками. Та ще одне ім'я на двох чи на трьох.
— Годі! — рішуче ввірвав я потік імен.—■ На перший раз досить. Буде!
Відійшов до вікна, щоб зосередитися, й побачив, як Настя й Сашко чимчикували шкільним подвір'ям. Вони йшли поруч, і Сашко весь час реготав. Мабуть, розповідав щось кумедне про мене. Це його улюблений прийом.
Треба було спекатися первачків і наздогнати їх.
— Ось що, діти,— сказав я,— ми підемо з вами до автоматичної фотографії. Там ви сфотографуєтеся, тоді я вас по фотографіях і запам'ятаю.— Малюки запищали від захоплення. Жах, які ж вони були захоплені!
— А зараз ми візьмемо портфелі та ранці й дружно побіжимо додому. Тільки бігом до самого дому! Зрозуміло?
Вони, звісно, не зрозуміли, що я просто надумав утекти від них, загомоніли й дружно почали хапати свої портфелі.
— Приготуватися! — скомандував я, непомітно ступаючи крок до дверей, щоб вискочити першим.— За мною!
Я зробив стрімкий ривок, навально штовхнув двері й на легких вітрилах залишив коридор первачків.
А вони, оці нещасні, невмілі діти, рвонули до дверей усі одночасно. Ну, зрозуміло, застряли, й вийшла класична пробка.
Ловко я їх спекався. Хоча, коли зовсім чесно, мені було трохи не по собі. Нецікаво їх дурити, вони всьому вірять. Я уявив собі, як вони прийдуть додому й розповідатимуть про мене й про те, що я збираюся їх вести до автоматичної фотографії... Але ж я зовсім не збирався.
Ні, мабуть, треба. Поведу їх до фотографії, коли обіцяв. Це було останнє, що я подумав про первачків, бо я побачив попереду Настю, і вона заступила мені весь світ.
Десь поруч неї, у напівтумані, стрибав і корчився Сашко.
...Ми грали у футбол. Шостий "В" проти шостого "А". Я стояв на воротях, а Сашко був у нападі.
Це була принципова гра, але річ не тільки в цьому. Серед глядачів сиділа Настя. Розумієте?
Аж раптом чийсь писклявенький манливий голосок:
— Бо-рю!
Я скосив очі. О боже, біля мене з'явилося любе видиво: ота сама первачка, в якої очі — мов п'ятаки!
Я вдав, ніби не чую. Нема чого сказати, знайшла слушний час для задушевної розмови!
Вона знову гукнула на мене:
— Бо-рю!
Я озирнувся, поглянув на неї з диким подивом, немов бачу вперше:
— Ти мене?
Вона кивнула, уявіть!
Я знову відвернувся. А вона не йде й каже мені в спину:
— Я Наташа Морозова з першого "А".
— То й що? — запитав я.
— Там собака,— відповіла вона.— Я боюсь, а мені треба додому.
— Ти ж бачиш, я зайнятий,— обурився я.
— А я думала,— сказало дівчисько,— ти мене проведеш.
Від цих її слів я мало не впав, навіть кинув стежити за грою і ледве спіймав м'яч.
Ні, ви бачили? У всіх дитинство — найкраща безжурна пора життя, а в мене каторга! У футбол не дають пограти. Ні, ні, ні, мене жалощами не діймеш! Я не буду жалісливим. Вона злякалася собаки! Подумаєш! І навіть якщо той її трохи покусає, нічого страшного.
— За п'ять хвилин мені стало зрозуміло: вона без мене нікуди не піде.
Отож я змушений був попросити заміну.
Не оглядаючись, я побіг до шкільно? брами. За мною, ледве встигаючи, бігла Наташа.
Ну, вже тут я висловився. Я П прищикнув, розтер на порох! Я сказав їй:
— Якщо ти боїшся, хай тебе матуся зустрічає. Або татусь. А я в няньки не наймався.
— У мене тато в Африку поїхав,— відповіла Наташа.
— Куди? Куди?
— В Африку.
— А ти хоча знаєш, де та Африка? — запитав я.
— Атож! — Вона засміялася: — Я навіть вірші про Африку знаю. "В Африці акули, в Африці горили, в Африці великі люті крокодили..."
— І все? Більше ти нічого не знаєш про Африку? То й нема чого брехати.
Вона раптом зупинилась:
— Я ніколи не брешу.
— Зовсім? — вихопилось у мене.
— Зовсім,— відповіла Наташа.— Я не вмію.
— Не журися! — Я поплескав її по спині.— Цього я тебе навчу.
— Навіщо? — запитала Наташка, і її очі-п'я-таки перетворились на повітряні кулі.
Я засміявся, не знаючи, що відповісти. Справді, по-дурному вийшло.
— Я пожартував. Я сам ніколи не брешу,— сказав я.
І раптом мене затіпало від сміху, бо ми підійшли до шкільної брами, а там стрибав прив'язаний на ремінці до огорожі собачка на тонких ніжках, з відстовбурченими вухами.
— І ти його злякалася? — обурився я.
Простяг руку, щоб погладити собачку, а той несподівано ощирився, люто загавкав і рвонув повідець. Я ледве встиг відскочити.
— Ось бачиш! — сказала Наташка.— Він кусається.— Взяла мене за руку й міцно притулилася.
— Ну гаразд, африканко,— сказав я,— до побачення.
Я поглянув їй у спину. Яка ж кумедна! Ноги — наче в африканського страусеняти.
В цей час підійшов господар собачки й почав відв'язувати його від огорожі.
— До речі,— сказав я голосно,— тут ходять маленькі діти.
— Врахуємо,— відповів господар собачки. Підійшов тролейбус, Наташка сіла в нього. Водій