— А я з тобою, Борю, навіть собак не боюсь. От здорово! Виходить, вона не образилася.
Справді, чого на мене ображатися? Подумаєш, щось не так сказав. Важливо, що зробив.
— Портфель забув! — гукнув Сашко.
Я повернувся й побіг по портфель. Коли я підбіг, він розшнуровував м'яч. Я чекав, що він мені скаже, а він нахабно випустив повітря з камери мені в обличчя й мовив:
— Вихователь! — узяв портфель і пішов геть.
— Та ти не хвилюйся,— жалюгідним голосом гукнув я йому навздогін,— ми їх обіграємо!
Він не відгукнувся.
— Спасибі за портфель,— не піддавався я. Що мене занепащає, то це жалощі, та й те, що я
емоційна людина: не вагаючися здійснюю різні вчинки. Мені б оце зараз треба було перетерпіти, не кидатися Наташці на поміч, а я не витримав.
Але ж Сашко мені дорожчий, аніж вона. У нас спільне життя, спільні ідеали. Нам укупі жити та й жити. А оця миршавка вже знову стояла поруч мене. Влупити її хіба по маківці, щоби спекатися її раз і назавжди? Я здійняв руку для щигля, але знову наразився на її довірливі, прямодушні очі ^замість ударити, обійняв її за плечі.
Того дня я прибіг до школи раніше, ніж звичайно. У портфелі в мене лежала заява про те, що я йду у відставку з високої посади вожатого, бо це заважає моєму особистому життю.
А й справді, ці первачки вкрай замучили мене. Вони не дають мені аніякісінького перепочинку. Вчора, наприклад, притаргунився Толя. Обличчя поважне, очі жалісливі. А ми в класі були вдвох із Сашком. Сиділи на парті й тихо обговорювали проблему Насті.
Річ у тім, що напередодні Настя і я здійснили незабутню прогулянку. Ми блукали вулицями, сиділи на лаві на бульварі, плювали з Кримського мосту у воду, за що були вилаяні перехожими "верблюдами", випили дві пляшки лимонаду і з'їли по три ескімо.
Щоправда, мені це дорого обійшлося, я витратив іще один татів карбованець, але зате було весело.
Тепер доведеться купити мамі подарунок дещо скромніший. Зрештою, річ не в дорогому подарунку, а в увазі.
А Сашко, коли довідався про нашу прогулянку, вкрився страхітливою блідістю мертвяка. Ця блідість так довго трималась у нього на обличчі, що я перелякався за його здоров'я. Ото ревнивець!
Але я щира людина й не став приховувати від Сашка свої справжні наміри і запропонував йому розпочати генеральний бій за Настю. Ми вирішили обидва залицятися під покровом цілковитої таємниці — це була неодмінна Сашкова умова,— поки вона не покохає когось із нас. Переможений гордо піде собі геть.
Отож сидимо ми й шепочемося про Настю, аж раптом увіходить Толя. А Сашко саме розпитував мене про подробиці нашої прогулянки, йому цікаво. І тому він, коли побачив Толю, то гримнув на нього. А я стрибнув на підвіконня й почав відчиняти кватирку, немовби для того, щоб провітрити клас.
Я подумав: може, Сашко його вижене, але вже за мить відчув, як хтось тягне мою штанину. Ах, так? Ну, будь ласка! Я сплигнув з підвіконня, витяг заяву й тицьнув Толі до носа. Він мені відповів, що такі літери читати не вміє. Тоді я йому пояснив, що не буду більше в них вожатим, бо це заважає моєму особистому життю.
Він це вислухав, але не пішов. Стояв, якось дивно зіщулившись, засунувши руки глибоко в кишені.
— То що тобі? — запитав я.
— Таємниця,— тихо відповів Толя.
Я нахилився до нього, мене знову підвели жалощі, і він, притуливши губи до мого вуха, прошепотів свою таємницю. Виявилося, що він не вміє застібати штани. Я ж кажу, з глузду можна зсунутися від цих немовлят! Хотів був йому одразу ж застібнути штани, але він кивнув на Сашка.
— Сашко,— попросив я,— вийди на хвилину. Сашко довго кривлявся й не хотів виходити, а
потім вийшов, мабуть, розповів нашим, бо саме тієї миті, коли я застібав Толі штани, з'явилася Настя.
— Боже,— проспівала вона,— яка зворушлива картина! Збандуто, ти просто створений для роботи в яслах.
Я підхопився й почав підштовхувати Толю до виходу, але він, наївна душа, надумав мені допомогти і сказав Насті.
— Там петельки замалі. В мене нічого не вийшло.
Ось тоді вже почався регіт.
До речі, під час нашої прогулянки з Настею з'ясувалося, що вона, як і Сашко, вважає, що немає в світі нуднішого заняття, ніж возитися з першокласниками. Мені це видалося дивним: адже коли мене призначали вожатим, вона казала протилежне. Виявилося, тоді вона жартувала! А я на цей жарт клюнув і тепер гірко розплачувався.
Взагалі, тільки-но я спекався Толі й показав Насті свою заяву і вона мене похвалила й сказала, що я рішуча людина, як прибігла Зіна Стрельцова, теж, звісно, першокласниця, з криком, що Генка Костиков убиває Гогу Бунятова і ось-ось викине його у вікно.
Ну, ясна річ, я розумів, що нічого страшного в цьому немає, коли хлопчаки б'ються, і навіть, коли якийсь Генка викине якогось Гогу з вікна, теж нічого не станеться — отже вони вчаться на першому поверсі.
Але потім я чомусь не витерпів і непомітно вислизнув з класу, щоб Сашко з Настею не здогадалися.
І уявіть, недаремно. Коли я прибіг у перший "А", то Генка Костиков на очах у всіх усе ще лупцював незграбного товстуна Гогу Бунятова. Той, бачите, узвав Генку "двірником", бо Генка допомагай матері підмітати вулицю.
На мою думку, Генка лупцював його по заслузі, і тому я розборонив їх не відразу, а коли Гога став уже занадто верещати.
— Чого ж ти? — сказав я Гозі.— Хіба не знаєш, що всі люди рівні?
— Знаю,— відповів Гога.— Він перший почав дражнитися "товстуном" і ляснув мене по животі. А я крикнув на нього, не маючи злості, а він заходився мене гамселити.
Тої миті мої спогади були перервані, бо до піонерської кімнати, в якій я сидів і чекав Ніну, щоб вручити їй заяву про відставку, ввійшла Наташка.
Я підскочив на стільці й мовив собі: "Обережно, переслідування триває". Тим паче, що за Наташкою бочком протиснулися Толя й Гога.
— Привіт! — удаючи радість, сказав я.
Вони недружно відповіли. Зрозуміло, вони прийшли через мене до Ніни, аж тут я, власною персоною.
— Ти Ніну чекаєш? — запитала метка Наташка.
— Ніну,— відказав я.— А що?
— Нічого,— відповіла Наташка. А в самої голос затремтів, проте вона таки знайшла в собі мужність признатися: — І ми до Ніни.
Вони стояли рядком, навпроти мене, й не знали, що діяти.