У класі в цілковитій самотині сиділа Настя. З несподіванки я завмер. А вона підвелася мені назустріч. Пам'ятаю, я ще встиг подумати: "Еге, ревнивець Сашко, проспав ти своє щастя". І справді, вона запросила мене піти після школи в кіно. Я мовчав і відчував, що блідну, блідну, як ото Сашко під час нападу ревнощів, бо знав, що повинен їй відмовити.
— Чого ж ти мовчиш? — запитала вона.
— Я веду своїх дітей фотографуватися.
— Подумаєш! — мовила вона.— Іншим разом відведеш. Казав, та не зав'язав.
— Не можу,— твердо мовив я і ще дужче зблід.
— Ох, набрид ти мені зі своїм дитячим садком! — сказала вона.
...Коли я виводив дітей із школи, то побачив Сашка й Настю, які простували поперед нас. І вони побачили нас і зупинились. А дітлахи галасували, мов десять тисяч горобців, і не помічали ні Сашка, ні Насті.
Я вдав, ніби не бачу їх, але Настя помахала мені:
— Ми в кіно.
— Попутного вітру Гулліверо в супроводі Лілі-путо! — вигукнув самовдоволений Сашко й зареготав.
Зрозуміло, з боку ми являли собою доволі кумедну картину: я довготелесий, зріст сто шістдесят, а дітлахи мені по пояс. Але уявіть, Сашкові слова анітрохи мені не дошкулили. Я звик, що він не добирає засобів боротьби. То він мені вилив за комір півграфина води, то на історії навмисно підказав неправильну дату. А сьогодні взагалі десь роздобув старий нічний горщик і підставив мені. Я не помітив і сів. Усі давилися від сміху, а я образився на Сашка, мало не заревів і, щоб приховати це, заходився блазнювати й надів собі цей горщик на голову, за що мене вигнали з уроку.
Я шляхетна людина й не мстива, я не ображаюся на Сашка за те, що він повсякчас намагається мене принизити. Я однаково люблю Сашка, він мій найліпший друг. Може, й він колись зрозуміє це.
Зате малюки, коли побачили Сашка й Настю, принишкли й зачаїлися. Здогадливі. А Наташка запитала:
— Борю, може, ти підеш у кіно? Ми можемо сфотографуватися завтра.
Я їй нічого не відповів, тільки весело підморгнув.
5 В. Желєзников
129
А її очі спершу перетворилися на п'ятаки, потім на повітряні кулі, а потім... Ні, ви тільки уявіть — вона теж підморгнула мені! Але ж і дівчисько, сіль з перцем!
А потім почалися справжні веселощі. Дійсно, автоматична фотографія чудова річ!
Генка, шибайголова, знявся з витріщеними зубами. Толя приліпив до підборіддя клапоть газети. Зіна Стрельцова висолопила язика.
Усі реготали й ніяк не могли вгамуватися.
Дорослі на нас оглядалися і, мабуть, навіть обурювалися. А я ж бо знаю: коли смішно, тоді ні за що не вгамуєшся. Тоді треба вигадати щось особливе, і я мовив:
— Зараз підемо їсти морозиво. Із скляночок.
— Ура! Ура! — загукали всі.
— А мені морозива не можна,— сказав Толя.— Я хворів на ангіну.
— Шкода,— відповів я.
У Толі відразу зіпсувався настрій. Це було помітно.
— То що ж, цілковита солідарність: морозива їсти не будемо. Купимо пиріжки з повидлом.
— А що таке "цілковита солідарність"? — запитав Гога.
— Це коли один за всіх і всі за одного,— сказав я.
— Цілковита солідарність! — зрадів Толя. І всі малюки дружно закричали:
— Цілковита солідарність, цілковита солідарність!
А коли почали купувати пиріжки, я побачив, що
Генка і ще кілька дітлахів одійшли вбік і почали уважно розглядати на вітрині тульські самовари. Немовби їх від самого народження цікавили тільки самовари й усілякі там візерунки на них.
Зрозуміло: в них не було грошей на пиріжок. А в мене в кишені лежала решта відомої татової десятки. І я прийняв єдино правильне рішення. Витяг із кишені карбованець, підійшов до продавщиці пиріжків, купив десять штук і сказав дітям, цим шанувальникам самоварів:
— Ну-бо, налітайте!
Вони відвернулися, немовби не зрозуміли, такі горді виявилися.
— Хлопці! — повторив я.— То чого ж ви? Налітайте!
Спершу підійшов Генка і ніби знехотя взяв пиріжок. За ним посунули решта. Адже кожному кортіло з'їсти пиріжок. Останній я взяв собі.
Ввечері я розклеїв фотографії малюків у зошит. Він став ніби живий. Цікаво було його гортати.
Скандал вибухнув несподіваний і грандіозний. Мене раптом вирішили з тріском зняти з посади вожатого.
Якось після уроків прийшла схвильована Ніна й сказала, щоб я більше не смів ходити до первачків. Вона відійшла до вчительського стола й вигукнула мені звідти:
— Ти чув, я тобі це категорично забороняю!
— Ми сьогодні йдемо в цирк,— сказав я.
— Ніяких цирків! — сказала Ніна й насварилася на мене пальцем.
5"
131
— Недовго ти царював,— сказав Сашко. А й справді недовго.
Всі, звісно, заахкали й заохкали й стали до мене чіплятися з розпитами, але, слово честі, я сам не знав нічого. Тоді вони причепилися до Ніни, й вона відповіла, що зараз вони дізнаються і почманіють, який я тип.
Ніна розповіла про всі мої справи, перераховуючи їх довго, детально й гидко. І додала, що я впливаю кепсько на дітей, і тепер її усі дражнять ябедою.
Тоді я не витримав, урвав плавну Нінину промову й вигукнув:
— Зате вона більше не ябедничає. Успіх досягнуто!
Але вона не звернула на мої слова ніякісінької уваги і оголосила, що рада дружини усунула мене з посади вожатого.
Цієї миті розчинилися класні двері, і на порозі з'явилася секретар директора, сама Розалія Семе-нівна, яку вся наша школа називає Чайна Роза, хоча, зрозуміло, ніхто з наших учнів ніколи не удостоювався її погляду. Отож, коли вона з'явилася в дверях, Ніна відразу забула, що ще там ухвалила про мене рада дружини, й утупилась у Чайну Розу.
— Хто тут Збандуто? — Вона навіть не переплутала моє прізвище.
— Я.
— До директора,— сказала Чайна Роза.— І ви, Ніно, також.
Вона не пішла, а лишилася стояти в дверях, поки я збирався. Ніхто мені нічого не сказав услід і ніхто не кепкував, бо всі зрозуміли: справи мої кепські.
Про всяк випадок я захопив із собою зошит з фотографіями — хоч які кепські справи, а втрачати самовладання не можна — й прослизнув мимо Чайної Рози кажаном; жодна складка на її сукні не ворухнулася.
Ніна пройшла до директора, а я лишився чекати в канцелярії разом з Чайною Розою.
Дивно, але в мене в житті чомусь усе виходить навпаки. Коли я хотів піти від первачків, коли мені було до них байдуже, мене не відпускали, проте тільки-но ми по-справжньому потоваришували,— маєш!