— Точно! — вигукнув хтось із дітей.— Це він,
— А може, ти перейменував Малюка на Реду,-вперто не поступався я,— щоб замести сліди.
— Дивак,— без усякої злості сказав Петько.-Малюк — хлопчик, а Реда ж — дівчинка!
І тоді всі почали чомусь реготати, а я повернувся, щоб зникнути.
— А хто буде вибачатися за образу? — наздогнав мене хлопчачий голос.
— Пробач, якщо можеш,— сказав я і зник, не озираючись.
Люди тепер пішли! Спуску не дадуть!
Петька я познайомив з Наташкою, він тепер її найліпший друг. І дядько Шура пройнявся до нього такою прихильністю, що навчив його своїх фокусів. А Надія Василівна ввійшла з ним у таємничу змову. Виявляється, вони чекають од Реди потомство, але старанно це приховують, щоб зробити Наташці приємну несподіванку. І тьотя Оля відразу розпізнала в ньому благородну людину.
Тільки Миколці-графологу він не сподобався.
Той примусив його написати на папірці кілька слів, потім вихопив папірець, довго вивчав, можна сказати, проїв очима, обернувся до мене, нібито Петька тут не було, й зневажливо поставив діагноз: "Занадто простий і наївний. Не сильна постать".
Зате тьотя Оля, коли почула про графолога, сказала: "Він Наполеон якийсь... Бонапарт. Приведи його до мене. Я каменя на камені не залишу від цієї сильної постаті".
Щоправда цього разу в тьоті Олі нічого не вийшло. Під час їхньої єдиної розмови вона намагалася, як вона каже, проникнути у внутрішній світ Ми-колки-графолога, щоб зрозуміти, навіщо йому необхідно стати сильною постаттю. Вона протягом двох годин розповідала нам про своє життя, сподіваючись викликати в Миколки у відповідь відвертість, частувала чаєм з варенням, смаженою хрусткою картоплею. Вона так старалася, що їй стало погано з серцем, і вона крадькома пила в сусідній кімнаті краплі. Проте Миколка-графолог лишався непроникним. Він тільки після цього змінив свою тактику. Замість мовчазної самотності він винайшов систему завоювання авторитету.
"Людей треба підкоряти й завойовувати, щоб стати першим серед них,— сказав він якось ме-' ні.— Скоро весь клас буде біля моїх ніг".
Для цього він навчився грати на гітарі й співати, почав посилено займатися математикою і фізикою. Одного разу навіть розпочав математичну суперечку з учителькою й переміг її. Його миле пташине обличчя невідомо яким чином набуло жорстокості. Він усох іще більше й витягся (в нього е своя система витягування зросту, але він її приховує). Зняв окуляри й сказав, що тренуванням і силою волі повернув собі зір. Він уже близький до досягнення своєї мети, бо успішно підкорив півкласу...
Але повернімося знову до нашої історії, інакше-бо я ніколи її не докінчу. Вчителька літератури попередила, що мені бракує стрункості думки у викладі, що я полюбляю відхилятися з будь-якого незначного приводу. А мені подобається відхилятися. Вдячний Петько порадив мені піти на Пташиний ринок. Він сказав, що там іноді продають випадково знайдених собак.
І уявіть, на Пташиному ринку я справді знайшов... тільки не Малюка, а Надію Василівну! Це була не проста зустріч.
Я присів навпочіпки біля виводка вівчарок: їх було шість штук, симпатичних цуценят. Вони пов зали по килимку біля своєї гордої величезної матері.
— Мені потрібне цуценя породи чау-чау,— пролунав наді мною жіночий голос.— Ви тут таких не бачили?
Першої миті я її не пізнав, але слово "чау-чау" привернуло мою увагу.
— Чау-чау? — перепитав господар вівчарки.-Не знаю.
— Вони такі волохаті,— пояснила Надія Василівна.
І ось тоді я її пізнав з голосу й насторожився.
— А ви візьміть моє цуценя,— запропонував господар вівчарки.— Розумна порода.
— Спасибі,— відповіла Надія Василівна.— Мені потрібно саме чау-чау... В моєї доньки було таке цуценя... і зникло. От я й шукаю нове.
Я мало не впав од її слів, просто ладен був гепнути на брудну бруківку.
"В моєї доньки",— сказала вона. "В моєї доньки... в моєї доньки",— наче дурень, повторював я подумки.
Я страшенно зрадів, коли нарешті відчув значення її слів. Виходило, що вона любить Наташку, коли називає її своєю донькою. "Зрештою,— як каже І тьотя Оля,— всі історії колись закінчуються, і, як правило, щасливо". Я випростався й сказав:
— Добридень, Надіє Василівно.
Усміхнувся й подумав — зараз вона відповість мені колишніми словами: "Привіт... Чи бачив ти сьогодні кольорові сни?.." Але вона нічого такого не відповіла, а байдуже, без найменшого подиву оглянула мене:
— А-а-а, і ти...
її слова боляче шмагонули мене по обличчю. Це було якраз на тему про зраду. Можливо, вона про це й не подумала, можливо, це вийшло випадково, але в мене в голові ця фраза набула відразу свого знаменитого довершеного змісту: "І ти, Бруте..."
"То що ж,— подумав я,— підемо далі цим шляхом, поковтаємо гіркої пилюки. Що заслужили, те й дістали".
Я поглянув на неї — невже вона насправді так думала про мене,— але ні про що не здогадався,
9 В. Жслсзников
257
а тільки побачив, що пелюстки квітів у неї в очах розквітли неймовірно.
— Доброго дня,— спокійно промовила Надія Василівна.
— "...любителю випадкових зустрічей",— підхопив я, вимовивши фразу, яку мені колись сказала вона сама.
Надія Василівна глянула на мене. Я знову їй усміхнувся,— по-моєму, це була щонайжалюгідніша усмішечка за все моє життя,— але успіху не домігся. Вона не прийняла моєї простягнутої руки навіть ціною приниження.
Постояли. Помовчали.
— Ось надумав зайти,— видушив я.— Може, щось куплю.
Ми побалакали ще кілька хвилин про те-се, про те, що тільки не продають на цьому ринку. Вона сказала:
— Усе, крім місячної породи.
А я додав, намагаючись її розвеселити:
— І віолончелі... Вона не розвеселилася.
Про Малюка й собак породи чау-чау ми не сказали ні слова. Про дядька Шуру й Наташку теж нічого.
Проте кінець кінцем я все ж таки не витримав і запитав:
— Надіє Василівно, ви на мене сердитеся?
— Так,— сказала вона.— Серджуся.
— Я подумав,— у відчаї признався я,— може, ви Наташку не любите. Хотів як би краще... для всіх.
Усе. Кінець. Баста. Ми ладні були розійтися назавжди, але вона й далі дивилася на мене допитливо. Щось, видно, побачила жалісливе, тому що жорстко додала:
— Так ти нічого й не зрозумів. Залишився вірним учнем своєї тьоті Олі.