Позавчора вона мені дзвонить і питає: "То як мій таз?" А я їй відповів: "Чистий, тільки за вами сумує". Тут, звісно, зовсім річ не в тазі. Просто це привід для частих телефонних розмов. Вона тепер рідко до нас їздить, важко їй, у іншому кінці міста живе...
Я ввірвав свою розповідь, бо помітив, що Надія Василівна мене не слухає. їй було не до тьоті Олі, але я все ж таки запитав:
— Надіє Василівно, а ви любите пінку від варення?
— Пінку від варення?— Вона з подивом глянула на мене, нібито щойно оце прилетіла з іншої планети.
— А-а-а,— сказав я,— у вас на Марсі давним-давно забули, як варять варення.
Вона не відповіла на мій жарт.
Мабуть, далі не можна було зволікати, і я вирішив: після розмови про тьотю Олю скажу про Наташку.
— Ну, то дарма,— сказав я.— Ось одужає тьотя Оля, я познайомлю вас з нею, тоді й пригоститеся пінкою.
А Надія Василівна, бачу, знову думає про щось своє. Напружено: напевно, міркувала про Наташку, прикидала так і так, будувала свої математичні формули та викладки. І справді, я не помилився, бо її відповідь мене просто приголомшила.
— Спасибі,— мовила Надія Василівна,— тільки не думаю, що ми зрозуміємо одна одну.
— Чому?!
— Ми різні люди,— відповіла Надія Василівна.— Я не люблю добреньких.
— Отже, вам не шкода людей? — запитав я.. Вона мовчала.
Я чекав, чекав — ось-ось вона скаже, що просто пожартувала, що в неї поганий настрій, що вона хвилюється, але вона мовчала. І в мою душу запало зерня сумніву, маленьке таке зернятко, а згодом воно проросло буйним бур'яном: а може, вона справді випустила Малюка навмисно. Тоді це трохи відгонить зрадою.
— А куди, цікаво, міг подітися Малюк? — зари-тав я з підозрою.
— Якби не втік Малюк,— замість відповіді сказала Надія Василівна,— то сталося б що-небудь інше...— Вона поглянула на годинник: — Годі! Далі я чекати не можу. Піду дзвонити до міліції. А ти тут, будь ласка, постій... Бо, якщо Наташка прийде, їй буде страшно.
Вона повернулася, щоб піти, і тоді я, розхрабрив-шись, кинув їй у спину:
— Наташка давно в мене!
Надія Василівна не відразу збагнула зміст моїх слів, хоча була меткою і, як відомо, надзвичайно розумною. А тепер розгубилася, завмерла на якусь мить, стоячи до мене, як і досі, спиною. Оглянулася через плече й запитала тихо й зовні спокійно:
— В тебе?— І повернулась обличчям, щоправда, це вже було обличчя іншої людини.— А як же ви пройшли... повз мене?..
Для неї моя відповідь була дуже важлива. А можливо, їй так пощастить, мабуть, думала вона, і Наташка просто давним-давно забрела до мене, коли її ще не було вдома, і сидить собі. Але я не став її дурити, а відповів те, що було насправді.
— Через сусідній під'їзд.
— Отже, ви бачили мене,— майже прошепотіла вона.
"Так,— без слів, самим гірким мовчанням відповів я.— Ми чудово все бачили й тому шмигнули в сусідній під'їзд".
Надія Василівна, не зронивши слова, з похнюпленою головою зайшла в під'їзд, залишивши для мене відчинені двері. Потім ми разом сіли в ліфт, і вона почала натискати ґудзик нашого поверху,
8 В. Жслєзникое
225
перш ніж я зачинив двері. її хвилювання передалося мені, і я ніяк не міг щільно причинити кабіну ліфта: один раз притис полу пальта, а другого разу прищикнув руку.
Нарешті ми все ж таки доїхали і опинилися на нашій сходовій площадці. І тоді, дістаючи ключ від квартири, я сказав їй найголовніше й найстрашніше:
— Наташка житиме в мене до приїзду дядька Шури.
— Он як,— мовила вона, але не пішла.
А я навмисно шпортався з ключем, сподіваючись, що мої слова дійдуть до її свідомості й вона піде. Даремні сподівання, вона ні поворухнулася.
— Це не я придумав... Наташка попросила, а я не міг їй відмовити.— І чомусь недоречно пожартував: — Давня дружба не ржавіє.
— Відчиняй!— наказала Надія Василівна.
І побачивши, що я навмисно зволікаю, вихопила в мене ключ, ловко встромила в замкову шпарину й майже вбігла в кімнату.
Наташка, розкинувши руки, безтурботно спала, влаштувавшися на дивані. Вона не чула ні наших кроків, ні моїх зойків.
— Ось бачите,— пошепки вимовив я,— хай спить... А потім розберемося.
Надія Василівна тим часом підійшла до Наташки, підсунула руку під неї, щоб підняти й понести. Тої миті в мене блиснула слабенька надія, що вона не зможе її підняти. Але вона її підняла! І понеипа. "Зрозуміло,— подумав я,— натренувалася, тягаю-
чи свою віолончель". А я страшенно заметушився й побіг поруч.
— Неподобство! Ви з мене робите зрадника!— волав я.— Я обіцяв! Я завжди виконую свої обіцянки! Це нечесно!
Я був у відчаї, я волав що мав сили, намагаючися принаймні розбудити Наташку, щоб вона зрозуміла, що я її не зрадив, що все це сталося проти мого бажання, але вона міцно спала.
"Боротися завжди треба до кінця, поки в тебе є сили",— вчила мене тьотя Оля. І це правильно. Але як я міг боротися, скажіть мені! Адже не міг я битися з жінкою! Отут я маю признатися, що й тьотя Оля, кажучи ці слова, сором'язливо признавалася, що їй самій цієї якості бракує. І мені її бракувало. Можливо, я в цьому не винен, просто дісталося в спадок від тьоті Олі, все ж таки ми родичі, одна кров, одні гени.
Так ми дійшли до дверей. Надія Василівна розчахнула їх і, стоячи в отворі, вперше поглянула на мене.
А я, зазирнувши їй у вічі, втратив дар слова: квіти, її чудові квіти, які робили її розумною, незвичайною, зникли, і її обличчя стало схоже на осінній листок.
Двері перед моїм носом зачинилися.
Я майже заплакав: адже я її кохав.
Того ранку, як завжди, я підійшов до вікна й побачив дядька Шуру. Отже, він повернувся! Вірніше, я побачив його спину й руку, яка тримала відомий мені ціпочок і креслила по асфальті. Він привіз
8*
227
цей ціпочок з Африки, казав, що він зроблений з бивня слона, і дуже пишався ним.
Поруч стояв якийсь чоловік у високій волохатій папасі. Дядько Шура щось йому казав, не підводячи голови, а той його уважно слухав. Обличчя в нього було напружене й перелякане.
Я знав людей з таким виразом обличчя, вони часто з'являлись у квартирі дядька Шури. Він їх привозив з якихось далеких мандрів разом з дітьми, яким збирався робити операції. Дітей віддавали в лікарню, а батьки їхні жили в дядька Шури.