Я біг, квапився. В мене завжди так: коли я займаюся справою, яка мені подобається, то після цього я довго не можу заспокоїтися і мені кортить перейти на біг... Це було пов'язане з нашим математиком. Він у нас сухар сухарем і педант. Жорстока людина. Ніколи нікому не поставив п'ятірки. Сказав, що в нашому класі на п'ятірку знає тільки він! Може, хтось заслуговує на четвірку, а решта тягнуть на трояк. І раптом прийшов, почав викликати усіх підряд і виставив... дев'ять п'ятірок! І тоді всі, вкрай вражені, запитали його, що з ним сталося. Він підвівся, відкашлявся і сказав: "Можете мене привітати... У мене народився син..."
А за кілька днів ми пішли всім класом до пологового будинку разом з математиком, і, коли його дружина з сином на руках вийшла з приймального покою, ми закричали: — Ура-а-а!
Вона від цього мало не впала, так розчулилась, але математик виявився спритним: підскочив і підтримав її.
Потім дівчаткам по черзі дали потримати новонародженого. А з хлопців я зголосився. Я навіть не побачив його обличчя, воно було прикрите, але згорток був теплий, і я потім довго відчував це живе тепло на своїх долонях.
Природно, що після цього я був збуджений і на-разився на неї, на цю жінку. І штовхнув. Але вона мене не вилаяла, лише насупилася. До речі, ця подія чимось схожа на першу. Може, тому, що в ній діють теж собаки? Але перш ніж розповісти її, я повинен повідомити вас про деякі зміни в моєму житті.
Наш будинок на Арбаті знесено, і ми переселилися на край московської землі — в Ізмайлове. Разом з нами сюди переїхали Морозови, Наташка зі своїм батьком — дядьком Шурою. Він нарешті повернувся з Африки. Саме завдяки його клопотанням їм надали квартиру на тій самій площадці, що й нам.
Отже, ми стали сусідами.
Здавалося б, усе чудово, проте я сумую за арбат-ськими провулками й за нашим старим ветхим будинком, якого вже немає на світі, й за школою, й за колишніми первачками.
А що робити, коли в житті так часто доводиться розлучатися?
Тьотя Оля каже, що треба, як і колись, займатися своїми справами, тільки частину серця слід залишати тим людям, яких ти любив. А може, я так дуже сумував тому, що ніяк не міг звикнути до нової школи й нових хлопців та дівчат. Хоча спершу я потоваришував з одним. Він був мовчазний і тримався осібно. Я сам до нього підійшов. Худенький, невеличкий на зріст, за скельцями окулярів — круглі очі. Від цього в нього було миле пташине обличчя.
Він сказав, що його звуть Колькою-графологом.
— Це що, прізвище таке? — здивувався я.
— Не прізвище, дивак,— відповів він.— Просто я графолог. За почерком відгадую вдачу. Ось напиши що-небудь, а я відгадаю.
Я написав, а він багато гарного про мене наговорив: і що я добрий, і хлопець не дурень, і сміливий, і спостережливий, і натура в мене тонка. Після цього я буквально перед ним схилявся деякий час, але це окрема розмова.
І ще я сумував за вулицями. У нас на Арбаті люди снують юрбами і життя вирує, а тут перехожих можна порахувати на пальцях. Дорослим це подобається, а мені ні. Вони кажуть — це заспокоює.
"Ти запеклий урбаніст,— сказав дядько Шура,— прихильник сучасного міського життя".
Справді, виходило, я урбаніст. Адже іншого життя я не знав, і тиша в мене викликала нудьгу. Отже, в новому будинку ми жили по сусідству з Наташею й дядьком Шурою. Завважте, це неабиякий факт для нашої події. Наташку ви знаєте, вона мало змінилася за рік. Тільки колись вона жила вдвох з бабусею, а тепер удвох з батьком: бабуся її поїхала до іншої внучки.
Після повернення дядька Шури минуло вже півроку, але Наташка не відходить від нього ані на крок, немовби він тільки вчора повернувся. Вона, поки чекає його з роботи, десять разів подзвонить по телефону.
А про дядька Шуру я вам зараз усе викладу.
По-перше, він зовсім не схожий на людину, яку конче потрібно було відряджати в Африку. Я навіть розчарувався, коли вперше побачив його. Він невеличкого зросту, моєму батькові ледве дістає до плеча, щуплий і кривоногий.
Згодом я до нього звик. Він виявився кумедним і дивним чоловіком. А мені дивні люди завжди подобалися, бо цікаво, а чому ж це вони такі дивні.
"Ти спостерігай, спостерігай за дивними людьми,— каже мені тьотя Оля.— В них є якась переконаність, таємна сила й знання життя".
Бувало, сидимо цілий вечір. Балакаємо, потім він проводжає мене, мов найліпшого друга, до дверей. А наступного ранку зустрінемось у ліфті,— він майже не пізнає мене. Ледве кивне головою й сухо: "Здрастуй!"
І ще в нього така дивина: він не любить розповідати про свою працю. Якось я попросив його: "Дядьку Шуро, розкажіть про якусь складну операцію". — "Про складну операцію? — Він скорчив незворушну міну й відповів: — Щось не пригадую".
А взагалі він великий жартівник. З ним легко й просто. Наприклад, коли ми були в зоопарку, там сталося з ним одразу три смішних випадки.
Перший — коли Наташка каталася на поні. Вона погнала свого поні, наразилася на візок попереду, і утворився затор. До Наташки підбігла обурена служителька, схопила її, закричала: "Чия це дівчинка?" Я подивився на дядька Шуру, той стояв з виглядом, начебто Наташка до нього ніякого відношення не мала. А та випручалася з рук служительки й утекла. Проводивши її поглядом, дядько Шура кивнув мені, і ми пішли собі.
Другий — коли ми стояли біля мавп. Наташка показала мавпам язика, і дядько Шура, попри свій поважний вік, теж показав язика. Якщо кому-не-будь розповісти про це, скажуть: то й безглуздо, поважна людина і раптом — язика. Але це було не безглуздо, а весело.
І третій — уже наприкінці, коли ми вийшли на вулицю. До дядька Шури підскочив нікому не відомий хлопчик-товстунчик і привітався. Дядько Шура подивився на нього й не пізнав. А слідом за хлопчаком підійшла жінка, його мати, і ввічливо, дуже шанобливо вклонилася дядькові Шурі. Виявилося, дядько Шура оперував цього хлопчака. Ну, звісно, почав з'ясовувати, як хлопчак себе почуває, вибачився, що не одразу його пізнав. А хлопчак, замість відповісти на запитання дядька Шури, сказав, що вміє ворушити вухами. Його мама заохкала: "Як негарно, що ти говориш, краще подякуй докторові за операцію!" — "Ні, ні,— перебив її дядько Шура,— хай ворушить. Це дуже важливо". Ну, хлопчак хотів нам показати, як він ворушить вухами, але в нього нічого не вийшло. І тоді дядько Шура сказав: "Не журися, тобі просто треба більше тренуватися",— і чудово продемонстрував, як треба ворушити вухами. Вони в нього ходором ходили.