Ото після цієї розмови ми й залишилися на показові змагання, і я уславився на них своїм свистом, і мене схопив міліціонер.
Навколо закричали: "Неподобство, хуліган! Ще школяр, а вже шпана... І такому дітей довірили!"
Тільки єдина жінка, до речі, гарна, сказала: "А що він таке накоїв? Просто погарячкував".
Але міліціонер не став її слухати й потягнув мене у відділення.
Цієї миті славні спогади були обірвані несподіваною подією: двері до канцелярії відчинилися, і на порозі з'явилася ціла зграя моїх первачків.
Не встиг я виставити їх назад, як Наташка, обминувши мене, вихопилася вперед. Я схопив її за комір, але вона квапливо, задихаючись, успіла прохрипіти:
— Добридень, Чайна Розо!
Від такого несподіваного звертання я випустив Наташку. Вона, звісно, ця наївна дитина двадцять першого століття, і гадки не мала, що Чайна Роза не ім'я, а прозвисько.
— Зараз же йдіть геть! — просичав я, не розтуляючи вуст і наступаючи на дітей.
— У чому річ? — суворо запитала Чайна Роза. — Що сталося?
— Нам треба до товариша директора, — сказала Наташка й ступила через поріг.
Решта теж рішуче ступили за нею, мовчки, тихо, підштовхуючи одне одного.
Ви бачили б їхні очі! Це були справжні герої, відчайдушні люди з палаючими очима. їм нічого не було страшно, вони не злякалися навіть Чайної Рози, хоча перед нею тремтіла вся школа. Вони спокійно витримали її погляд. Ні, недаремно я займався з ними психотерапією.
І що ж ви думаєте? Ця сувора-пресувора Чайна Роза провела їх до директора.
Вона залишила відчиненими двері, і я на ціле життя запам'ятав початок цієї великої, неповторної розмови.
— Ну, в чому річ? — почув я рипучий чоловічий голос.
Це був, зрозуміло, директор, це був його голос, що будь-яку хоробру людину перетворював на сумирну вівцю. Ну, зрозуміло, серед дітей одразу виникла заминка, і я вже був перелякався, що їх зараз випровадять назад, але раптом пролунав голосний, заливисто-дзвінкий Натащин голос:
— Ми прийшли заради Борі Збандуто. Він наш вожатий. Ми прийшли його захищати.
Правда, вона молодець? Я ще ніколи не стрічав такого відчайдушного дівчиська.
— Це він вас прислав? — запитав директор. "Він" — це, отже, я.
— Ні, — відповіла Наташка.
— А ти не брешеш?
Оцього йому не треба було казати, це він сказав даремно. Погано він знав своїх учнів. Наташку узвати брехухою!
— Я ніколи не брешу, — сказала Наташка. Запала тривала пауза, під час якої директор
довго кашляв. Потім він нарешті зібрався на силі й запитав:
— А чим ви його збираєтеся захищати, хотів би я знати? Якими справами він себе ще уславив?
— У нас є козир, — відповіла Наташка.
— Який іще козир?
— Він урятував життя якомусь хлопчикові. На моїх очах. Витяг його з річки.
У цей час Чайна Роза вийшла з кабінету, щільно причинила двері, й голоси зникли. Нібито вона не хотіла, щоб я почув, як мене хвалитимуть.
Усе ж таки Наташка надзвичайна дівиця. Вона буквально в усе вірила. Подумати тільки — я врятував хлопчину!
Це сталося під час нашої спільної прогулянки, пам'ятаєте, того дня, коли вона до мене причепилася й повела з футболу.
Якийсь хлопчисько в цілковитій самотині стояв на березі річки й кидав у воду каміння. І мене це вразило. З якої речі, думаю, він стоїть сам? Я приєднався до нього й теж заходився кидати каміння. Я кину. Він кине. Ми стояли поруч, а наші камені летіли паралельно.
А Наташка вигукнула: "А ми далі, а ми дужчі!"
Хлопчина цей був потішний. Він зневажливо пирхнув, вибрав камінь якнайважчий, відійшов від крайки води — а там набережна була заввишки з метр, — розігнався... і, не втримавшись, шубовснув у воду.
Я допоміг йому вийти, там було неглибоко, мені по коліно, а йому до пояса. Хіба що промокли, і край. А Наташка почала кричати, що я хоробрий, що вона жодного разу в житті не зустрічала такої хороброї людини, та ще встигла шепнути хлопчикові, що я їхній вожатий. Ото й усе порятування потопаючого.
Дивно, до чого ж я люблю згадувати про цих хлопчисьок та дівчаток, я про них завжди все пам'ятаю. Можливо, справді має рацію Стрельцова-старша і я якийсь ненормальний?
Тільки-но первачки вийшли від директора, одразу ж покликали мене. Ми зустрілися з ними в дверях. Вони пройшли мимо серйозні, зосереджені, і кожен доторкнувся до моєї руки. Взагалі, вони розумілися на людській підтримці й підзарядили мене теплом власних рук.
Я ж кажу, що вони незвичайні діти, з двадцять першого століття. В них є якась нова сила. В кабінеті директора, крім Ніни, сиділа моя мама! Ось до чого дійшло. Але їй уже було не повалити мене.
Я зупинився в дверях і поглянув на директора.
Він був схожий на моржа. В нього була велика кругла лиса голова й сиві вуса.
— Ну-бо підійди, підійди,— прорипів він. Я ступив кілька кроків уперед.
— Ще ближче. Я хочу зрозуміти, що ти за птах. Він довго роздивлявся мене, ніби якийсь лікар,
що вивчав хворого. Навіть узяв за плече й міцно його стис.
— А що це в тебе в руці? — запитав він і, не чекаючи відповіді, взяв у мене зошит і заходився його гортати.
Видно, він йому сподобався, бо директор стуляв губи, щоб непомітно було, як він сміється. Потім повернув мені зошит і сказав:
— Кажуть, за тебе поручилася твоя родичка, Ольга Олександрівна Воскресенська. Вона, звісно, запальна (екзальтована) особа, я її давно знаю. — Потім обернувся до Ніни й додав несподівано: — Гаразд, хай залишається, раз вони прийшли по нього самі.
Проте на цьому події дня не закінчилися. Мені довелося зустрітися зі Стрельцовою-старшою ще раз.
Ми зібралися біля школи, щоб іти в цирк. А Генка й Зіна чомусь не з'явилися. Холодно було чекати. Йшов перший мокрий сніг.
— Зіна не прийде, — сказав хтось. — її мама не пустила. В неї тренування в басейні.
— А що ж із Генкою трапилося? — запитав я.— Може, він теж не прийде?
— Генка в цирку жодного разу не був,— сказав Толя.
Ми постояли трохи, почекали.
— Ходімо,— сказав я,— а то запізнимося.
І ми пішли. Тільки я відчув, що в дітей зіпсувався настрій. Зробилися якісь мовчазні.
— Ось що, зайдімо по Генку,— вирішив я. Розвернулися й подалися до Генки.
Ще здаля я побачив його. Він згрібав сніг лопатою, а його мати скребачкою чистила тротуар.