— Мій бачив шлюпка, як ця, плавав те місце, де мій народ.
Я довго не міг зрозуміти, що він хоче сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку ж саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем'я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою.
П'ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він додав жваво: "Білі люди не потонули, ми їх врятували",-я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.
— Так,— відповів він,— повна шлюпка білих людей.
— Скільки ж їх було?
Він на пальцях нарахував сімнадцять.
— Де ж вони? Що з ними сталося?
— Вони живі, живуть у наших,— відповів він.
Це наштовхнуло мене на нову думку: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік. Мабуть, перекачавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його й пересіли в шлюпку, а 180
потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П'ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Він жваво відповів: "Напевне, напевне" — і додав, що скоро вже чотири роки, як вони, живуть у його земляків, і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статі ся, що дикуни не вбили їх і не з'їли, він відповів: — Білі люди стали нам брати,— тобто, скільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна,— тобто тільки полонених із ворожих племен.
Минув немалий час після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П'ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа. — О, радість! О, щастя!-вигукнув він.— Он там, дивіться... звідси видно... моя земля, мій народ!
Я помітив, як на його обличчі з'явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, здавалось, ще хвилина — і він полине через море, до рідного краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір'ям. Я був певен, що при першій нагоді П'ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов'язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів, вони уб'ють мене і з'їдять, і він бенкетуватиме з ними так само весело, як вони звичайно бенкетують, пожираючи взятих в полон ворогів. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте моя підозра щодня зростала. Так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як попереду. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.
Ставлячись до П'ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим [181] було підкріпити своєї підозри. Я, нарешті, заспокоївся і він знову заволодів моїм довір'ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрівати його в обмані.
Одного разу, коли ми з П'ятницею знову піднялися на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я спитав його:
— Ну, П'ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?
— Так,— відповів він,— я був би дуже радий бути серед свого народу.
— Що ж ти робив би там? — вів я далі.— Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м'ясо?
Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:
— Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м'яса.
— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб'ють тебе? Він глянув на мене так само спокійно і відповів:
— Ні, не вб'ють. Вони любитимуть учитись добра,— бони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати — і додав:— Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.
Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись до них. П'ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.
Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, якщо я поїду з ним.
— Як це я поїду? — спитав я.— Вони ж з'їдять мене.
— Ні, ні, не з'їдять,-промовив він палко,-я зроблю так, не з'їдять, я зроблю так, вони тебе дуже любити.
Мій чесний П'ятниця хотів сказати цим, що розкаже своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що за це вони полюблять мене. Після цього він своєю ламаною мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.
З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на суходіл і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П'ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і, думав я, коли мені пощастить приєднатись до них, ми вкупі, бувши на суходолі, знайдемо спосіб вирватись звідти швидше, ніж це робив би я сам на острові, за сорок миль від суходолу, не маючи допомоги. Отже, через кілька днів я знову почав з П'ятницею ту ж саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (щоб краще його зберегти, я затопив його), я підвів П'ятницю до берега, показав йому фрегат, і ми сіли в нього.
Виявилось, що П'ятниця чудовий гребець; човен ішов нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:
— Ну що ж, П'ятнице, поїдемо до твоїх земляків?
Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П'ятниці він здався досить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв під відкритим небом, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П'ятниця сказав, що такий човен буде цілком годящий, і на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.