Він трохи замислився.
— Гаразд, виходить,— сказав він надзвичайно палко,— це добре, так, виходить, ви, я, диявол і все зле, все зберігається для каяття, і бог простить усім.
Тут він знову остаточно побив мене, і це показало мені, які прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та служіння йому і як властиво це нашій природі. Адже ніщо, крім божественного одкровення, не може дати нам пізнати Ісуса Христа, посланого ради нашої спокути, посередника Нового завіту й нашого оборонця коло підніжжя престолу божого. Я сказав, що ніщо, крім божественного одкровення, не може утворити цього в нашій душі, і тому євангеліє господа нашого й спасителя Ісуса Христа, а саме слово боже та дух святий, обіцяні як керівники та просвітителі його людності, є конче потрібні навчителі душ людських [177] у спасенному пізнанні бога, а разом і спосіб урятуватися.
Ухилившись від продовження цієї розмови з моїм слугою, я швидко підвівся, ніби мені треба було вийти. Виславши його з якогось приводу, я почав гаряче просити бога дати мені спроможність навчити це бідне створіння з допомогою його духа, сприйняти серцем світло пізнання бога в Христі, помиривши його з самим собою. Я просив навчити мене говорити йому про боже слово так, щоб переконати його сумління, відкрити його очі і спасти його душу.
Коли він знову прийшов до мене, я почав з ним довгу розмову про спасіння людей визволителем всього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед богом та про віру в нашого все" благого господа Ісуса.
Далі, як вмів, я пояснив йому, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.
Просвічуючи це бідне створіння, я оперував більше щирістю, ніж знанням, і мушу признатись, що, пояснюючи йому основи релігії, навчився й сам багато такого, чого раніше не знав зовсім або не обмірковував як слід. Все це, природно, спадало мені на думку, коли я шукав у своїй голові аргументів, потрібних для освічення цього бідного дикуна. Я почав запитувати сам себе частіше, ніж це бувало раніш. Чи був цей нещасний дикун корисним для мене, чи ні, все-таки я мав підставу бути вдячним небу за те, що він прийшов до мене. Мій сум був тепер легшим для мене, моє житло стало для мене без міри приємнішим, та я думав, що протягом усього приділеного мені самітницького життя я ні разу не підвів голови, щоб подивитись на небо та пошукати там руку, що занесла мене сюди; тепер, під керівництвом провидіння, я став знаряддям спасіння життя й душі бідного дикуна і дав йому справжнє знання релігії та християнських істин, щоб він міг пізнати Ісуса Христа і здобути вічне життя. Коли я думав про все це, таємна радість обнімала всі куточки моєї душі, і я щиро радів, що мене занесло сюди, хоч раніше часто вважав це найжахливішим з усіх лих, що будь-коли траплялись зі мною.
Весь свій вільний час я присвятив таким розмовам [178] з П'ятницею, і вони зробили три роки нашого спільного життя приємними і цілком щасливими, коли на цьому світі можливе цілковите щастя.
Мій дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене, хоч я сподіваюсь — і дякую за це творцеві,— що обидва ми були втішені й поновлені каяттям. Ми могли читати слово боже і, слухаючи його, були не далі від бога, ніж якби ми жили в Англії.
Я завжди намагався, читаючи святе письмо, пояснити йому значення прочитаного, і він своїми серйозними запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще вивчити святе письмо, ніж вивчив би я, читаючи його на самоті. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самітницького життя, а саме: яке то безкрає й невимовне благодійство, що пізнання бога та навчання про визволення нас Ісусом Христом викладене в слові божому так повно й легко для засвоєння й зрозуміння. Саме вже читання святого письма дало мені змогу зрозуміти мій обов'язок, щоб просто перейти до великої справи покутування своїх гріхів, щоб, скориставшись словом спасителя, перейти до повного перетворення на ділі та до виконання всіх наказів божих, без жодного людського навчителя або керівника; одного такого наказу досить, щоб просвітити дике створіння та зробити його таким християнином, рівних якому я мало знав у моєму житті.
Щодо дискусій, суперечок, сварок та змагань, що точились у світі навколо релігії, щодо тонкощів її науки, щодо проектів церковного управління, то нам вони були зовсім не потрібні, так само, як, на мою теперішню думку, не потрібні вони були й для решти світу. У нас був надійний провідник до неба — слово боже, і ми мали, дяка богові, надію, що дух божий навчить і напутить нас обох слухняними й покірними його слову. Я не бачу найменшої користі від найглибшого знання тих пунктів релігійних суперечок, що наробили стільки колотнечі в світі,— якби навіть я й набув цього знання. Але я мушу продовжити розповідну частину моєї повісті і привести всі її частини до ладу.
Коли ми з П'ятницею познайомились ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти ламаною англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки [179] років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я відкрив йому таємницю пороху та куль (бо для нього Це справді була таємниця) і навчив стріляти. Я подарував йому ніж, що дуже захопило його, і зробив йому портупею, подібну до наших англійських портупей для тесаків; але, замість тесака, я дав йому сокиру, бо вона була не тільки доброю-зброєю в деяких випадках, а й дуже корисною річчю при всякій нагоді.
Я розповів П'ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я описав, як ми живемо, як правимо службу божу, як поводимось один з одним, як торгуємо по всіх частинах світу, переправляючись на кораблях. Я розповів йому про рештки корабля, на яких я був, і показав місце, де лежали колись ті рештки, тепер уже зниклі. Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом, як я вже казав, викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер цілком розвалилась. Побачивши її, П'ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів: