Коли стіна була нарешті готова, я засадив всю площу поза нею тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.
Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п'ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний,— так густо насаджені були дерева і так буйно вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї в гайку я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома [133] драбинами; одну з них я приставляв до невисокого виступу скелі, а на нього ставив другу. Коли забрати обидві драбини, ніяка жива душа не змогла б удертись до мене, не скрутивши собі в'язів. А якби хто й спустився за стіну, то й тоді він був би лише за моєю зовнішньою стіною.
Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.
Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і раніше, я ретельно доглядав свою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг і тим звільняли від потреби витрачати порох та дріб, а й зберігали мене від утомливого полювання на диких кіз. Користь від них була велика, і мені не хотілось утрачати її, щоб тоді починати все знову.
Щоб запобігти цьому лиху,— я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або викопати печеру й заганяти їх туди щоночі; або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної і в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому, хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.
Я витратив не один день на те, щоб знайти найзахисніше місце на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низинка серед густого лісу, де як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три_ акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки прані, як в інших місцях.
Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт, або отару,— називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як це можна було б подумати. Я не гаючись відокремив з отари десятеро кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як і в інших[134] загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно. Всю цю працю і весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини, ні на острові, ні коло нього. Вже два роки, як скінчилося моє спокійне, безтурботне життя,— цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, це збентеження дуже прикро позначилось на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, сподіваючись щоночі вмерти раніше, ніж настане світанок. Я можу, на підставі власного досвіду, твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо збентеження знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, а молитва є акт духовний, а не тілесний.
Але веду моє оповідання далі. Сховавши таким чином частину свого живого запасу, я почав шукати по всьому острову другого затишного місця для нового гурту кіз. Коли я дійшов до західного краю острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх не було зі мною, і я не міг роздивитись, чи це справді був човен, хоч я вдивлявся в далечінь, поки не втомились очі. Сходячи з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені. Дійшовши до берега острова, де, повторюю, я ще ніколи не був, я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така рідкість, як мені здавалось. Я переконався, що коли б, з особливої ласки провидіння, мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що другу половину острова човни з суходолу відвідують дуже часто. Коли вони були далеко від суходолу, течія заносила їх на цей бік острова, як у гавань. Сутички між дикунами відбувались дуже часто, і переможці привозили сюди полонених. Тут, бувши, за своїм жахливим звичаєм, всі людожерами, вони вбивали полонених і з'їдали їх. Але про це далі. [135]
Спустившись з горба на берег, що, як я казав уже, був на південно-західному краю острова, я спинився, збентежений і вражений. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптану площадку, де розкладалось вогнище і де мерзенні дикуни, мабуть, сиділи під час своїх варварських бенкетів.
Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку для себе. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я чув не один раз про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, якби природа не очистила мій шлунок. Після того, як я зблював геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому.