– І то, – розсудив Свинцов, – доки людиною не обернувся, такий же животний, як, допустім, свиня. Так що спершу шерсть на вогні обшмалимо…
– Дурний, чи шо? – запитав Чонкін.
– А чо?
– Через плєчо, – сказав Чонкін. – Нашо шерсть шмалити? Із шкури рукавиці зробимо, шапки пошиємо.
– Тоже діло, – погодився Свинцов, потерши замерзле вухо. – А ти сашлик лопав коли-небудь чи нє?
– А шо це?
– Шо-шо, – передражнив Свинцов. – Скуснятина, ось шо. На куски м'ясо порубаєш, на прут насадиш і в огонь, і так перевертаєш, щоби зо всіх боків рівномірно. Це ж такеє ось, це у-у! – заповнив він нехватку слів уканням. І, піднявши гвинтівку, смикнув затвора.
– Не стріляйте! – закричала мавпа людським голосом. – Не стріляйте, я здаюсь.
– Гля! – здивувався Чонкін. – Уже перетворившись.
– Да, – Свинцов розчаровано опустив гвинтівку. – Я ж, знаєш, людину убить можу, але человецьке м'ясо їсти не буду. Стошнить. Ладно, – наказав мавпі, – вались на землю. Та не боїсь. Не побіжиш – не заб'єм.
Мавпа похапцем спустилась і стала перед Чонкіним й Свинцовим майже на дві ноги, тільки злегка спираючись передніми кінцівками на повалене дерево. Хоча була вона вкрита шерстю з ніг до голови, Свинцов розгледів у заростях ознаку чоловічої статі і суворо запитав:
– Хто такий і якої будеш нації?
Мохнач мовчав і тремтів дрібно, немов вівця перед закланням.
– Говори, хто ти єсть! – рикнув Свинцов і клацнув затвором.
– Не стріляйте! – знову заблагав незнайомець і став часто кивати головою. – Руський я. Православний, – додав він, очевидно, не впевнений, що остання характеристика буде йому на користь.
– Брешеш! – не повірив Свинцов. – Обіз'янів руських не буває. Чи ти не обіз'ян?
– Е! – штовхнув Свинцова Чонкін. – А чи ж не чорт він?
– Ха! – вразився цією думкою Свинцов. – Одвічай, хто ти?
– Я сам не знаю, – заплакала істота. – Був людиною. А тепер, може, і чорт.
– У лісі живеш? – продовжував допит Свинцов.
– У лісі.
– А пожерти щось знайдеться?
– Для вас, – сказав чорт, – для вас непремінно знайдеться.
– Ну, веди нас до себе. Тільки без чортівні і не думай утікати. Пам'ятай, куля бігає швидше.
Пішли напролом, через хащу. Чорт біг попереду, допомагаючи собі передніми кінцівками. Свинцов і Чонкін за ним не встигали, але він зупинявся, піджидаючи, і знову біг уперед, як собака, що вела мисливця по сліду.
Спустилися в яр. По камінцях перейшли запліснявілий струмок. Пересікли невелику галяву, переступили через стовбур великої сосни, що лежала наче труп. За нею були густі зарослі кущів. Біля кущів чорт завагався, а Свинцов про всяк випадок поклав руку на затвор.
– Прийшли, – сказав чорт стомлено.
– Куди ж це прийшли?
– А ось сюди, – сказав чорт і пірнув у кущі.
Свинцов кинувся за ним, розраховуючи ледь що тут таки його й придушити, й мимоволі скрикнув:
– Батюшки! Барліг!
Чорт, блиснувши голим задом, уже влазив у барліг рачки. Свинцов поліз за ним услід. За ним Чонкін. Барліг виявився довгим пологим лазом, що в кінці повертав праворуч. Вони проповзли по ньому декілька метрів, і вже світла позаду не було видно, а під коліньми відчувався твердий ґрунт.
– Не дивуйтеся, – почули вони голос чорта, після чого чиркнув сірник, а від нього засвітилася й гасова лампа.
– Ух ти! – ухнув Чонкін, а Свинцов од себе додав щось по матушці.
Далі повзли зі світлом.
За вузькою горловиною розпочинався, поступово стаючи ширшим і вищим, коридор, підлога його була встелена соломою, коридор закінчувався чимсь схожим на круглу кімнату, непогано прибрану, з килимом на підлозі, з матрацом і двома стосиками книг, але що найбільше здивувало гостей, так це приставлений до стіни портрет бородатого чоловіка в старій формі з еполетами і аксельбантами.
– Це хто ж такий? – з повагою запитав Свинцов.
– А це… – зам'явся господар барлоги, – це, як вам сказати… Це Його Імператорська Величність Государ Імператор Микола Другий.
– Ого! – мимоволі видихнув Чонкін.
– А ви самі-то, звиняйте, хто ж будете? – перейшов на "ви" зніяковілий Свинцов.
– А я, – сказав чорт, – Вадим Анатолійович Голіцин.
І розповів гостям свою історію. Вадим Анатолійович, на відміну від нашого героя, був справжнім князем Голіциним і поміщиком у тутешніх місцях. Потім служив у свиті Його Величності. Разом із царем був у Єкатеринбурзі, але втік якраз за день до розстрілу царської сім'ї. Добрався до рідних місць і оселився у лісі, очікуючи кінця більшовицької влади. Ждати, однак, прийшлося занадто довго. З часом цілковито обносився, здичавів, заріс шерстю. Вів дикий спосіб життя. Харчувався грибами, ягодами, корінням. Голими руками ловив зайців і птахів і зрештою так озвірів, що справжні лісові звірі його боялися. Він жив під відкритим небом, доки не набрів на барліг й не вигнав із нього сплячого ведмедя.
Ведмідь після цього став шатуном, бродив лісом, виходив на дорогу, нападав на коней і людей, але того, хто захопив барліг, боявся.
Живучи в барлозі, Голіцин став поступово повертатися до людського життя. По ночах прокрадався в села, крав курей, яйця, борошно і що під руку потрапить. Зрештою з'явились у нього гасова лампа, матрац, набитий соломою, лопата, сокира, ножовка та інші дрібні інструменти, за допомогою яких він барліг поглибив, розширив і перетворив у відносно комфортабельне житло. А вже напередодні війни у нього навіть власна бібліотека випадково створилася. Їхала по дорозі пересувна хата-читальня, шофер був п'яний, розбив машину і сам розбився. Коли машину знайшли, вона була вже майже повністю спорожнена. Бібліотека, яку віз загиблий шофер, належала колись Голіцину, до нього ж вона частково й повернулась. У тій частині, яка дісталась йому тепер, були романи Достоєвського й Данилевського, дитяче видання "Записок мисливця", подарункове – "Євгенія Онєгіна", три з п'яти томів Гоголя, половина марксовського зібрання Чехова, книга "Подорож по Єнісею", міфи Стародавнього Єгипту і Стародавньої Греції і шотландські балади в перекладі Жуковського. А крім цих, у барлозі виявилися "Короткий курс історії ВКП(б)", книга Станіславського "Моє життя в мистецтві" і комплект блокнотів агітатора на другу половину сорокового року. Але найбільшою цінністю був цей літографічний портрет.