— Хто такий? — суворо запитав Добренький.
Один із засідателів зазирнув до товстої книги і мовив:
— Раб Божий Іван Чонкін. Прибув за вироком військового три...
— Знаю, знаю,— перебив Добренький і посміхнувся.— Ну, раб Божий Іван, кажи, з чим прийшов, що ти зробив доброго у відпущеному тобі житті?
— Нічого,— перебравши в пам'яті своє життя, сказав Чонкін.
— Цього не може бути,— мовив Добренький.— Ти ж недарма жив на світі, щось добре повинен був зробити. Адже, напевне, колись комусь ти допоміг, руку простягнув, витяг когось із води чи вогню, чи останню сорочку віддав?
Чонкін подумав. Щодо води й вогню він не пригадував, а сорочку... та хто б її взяв?
— Ні,— сказав він, зітхнувши,— нічого подібного не було.
— Ну, гаразд, хай буде так. Та коли не робив нічого поганого, вже й це добре. До того ж, будучи особою невинно, можна сказати, убієнною, ти можеш отримати все, чого тобі не вистачало або чого дуже хотілося в житті. Чого ти хочеш?
— Нічого,— відказав Чонкін.
— Як це — нічого? Кожна людина чогось та хоче. Може, ти хочеш слави? *
— Ні.
— Влади над іншими людьми?
— Ні.
— Ну, тоді чого ж? Може, просто добре жити? Мати багато грошей, жінок, горілки?
— Ні.
— Тоді, може, тихого сімейного життя? Може, з Нюрою жити хочеш?
— Ні,— похитав головою Чонкін.— Нічого не хочу. В цей час ударив грім, і він прокинувся.
Першої миті ніяк не міг втямити, де він і що з ним, потім, зрозумівши, що в камері смертників і живий, він засмутився й заплакав.
У спочилому його тілі прокинулись бажання: хотілося ще поспати, справити малу нужду, поїсти, почухатися під лопаткою і, що найнеприємнішим було в його становищі, хотілося жити.
Десь за стінами знову вдарив грім, його трусонуло, він повернув голову — за обрізом верхніх нар світло лампочки хиталося крізь сльози.
Гримнуло ще раз, іще, за дверима хтось пробіг, гупаючи чобітьми, голосно виматюкався.
Потім почало бити підряд, наче хто важким молотом лупав стіну знадвору. Чонкін зрозумів, що це стріляють з гармат, і стріляють десь неподалік. Він не думав про те, хто стріляє, в кого і навіщо, але йому чомусь здавалося, що ця канонада обіцяє порятунок.
Раптом він стривожився, що снаряд влучить сюди і його тут завалить живого, але удари несподівано припинилися, і в камері стало тихо.
Витерши сльози, він зліз із нар, підійшов до дверей і прислухався. За дверима було тихо: ні голосів, ні кроків, ні бряжчання ключів.
Справивши малу нужду в парашу, він хотів знову влягтись на нарах, але передумав і почав тинятись по камері. Вперше він міг детально її роздивитися, раніше йому було не до цього. Тепер він побачив, що всі стіни камери вкриті якимись написами, клятвами, погрозами, висловами, віршами, освідченнями в коханні й шкодуваннями за безцільно прожитими роками. Праворуч від дверей чимось гострим, напевне, цвяхом, було видряпане лаконічне повідомлення: "Тут сидів інспектор Маслов".
Потім іще всілякі дурниці: якісь цифри стовпчиком, малюнок з дуже простим і зрозумілим змістом, лайливі слова без всілякого змісту, рецепт приготування якоїсь страви з перерахуванням усіх компонентів — від баранини до солі й прянощів, фраза "Жив грішно, помер смішно", за нею іще якась лайка, а за лайкою з переходом на іншу стіну впевненим почерком того ж інспектора Маслова: "А все-таки вона крутиться!" (що крутиться, для чого і в який бік, сказано не було).
Переходячи від стіни до стіни, Чонкін читав усе, що на тих стінах було написано, і йому теж закортіло лишити тут якесь напутнє слово нащадкам або щось у такому дусі. Він одколупнув од нар тріску і підійшов до стіни. Але стіна була вже списана надто густо, він міг вставити якісь слова хіба що поміж рядками. Чудова ідея спала йому на думку. Він підтягнув до стіни парашу, став на її краї і тепер міг писати вище од усіх. Коли уже він зміг піднятися вище од усіх, йому належало написати щось надзвичайне, щось таке... Але нічого такого на думку не спадало, і він, ризикуючи перекинутись разом з парашею й добряче повозившись, написав одне слово "Чонкін". Лише своє прізвище, нічого більше, зате вище од усіх. Задоволений, він зіскочив з параші, відійшов до нар, поглянув і обімлів. Його прізвище було високо, вище од верхніх написів, може, на вершок. Та ще вище, на самісінькій стелі, таким собі півколом написане було інше ім'я. Якийсь чи то Кузяков, чи Пузя-ков, не бажаючи пропасти безслідно, нерозбірливо наквецяв своє прізвище лайном, згодом закам'янілим. Дивовижно було, звичайно, не те, що лайном (тюремний люд писав, хто чим зуміє), дивовижно було, що на стелі, як він туди доліз, адже ж не муха, а людина. Чонкін і так ламав голову, і сяк примірявся, ніяк до того Ку— чи Пузякова навіть подумки дістатися не міг. Наче і з нар не дотягнешся, і збоку, хоча й дві параші одна на одну постав, ніяк не дістати. Видно, дуже йому хотілося, цьому Ку— чи Пузякову залишити в пам'яті бодай найближчих поколінь зеків недовгу звістку про те, що жила на світі людина з таким загалом непримітним прізвищем.
Заскреготів ключ у замку. Чонкін отямився од своїх порожніх думок. Двері прочинилися, в них з'явився Свинцов, добре озброєний. На боці в брезентовій кобурі висів у нього наган, в руках він тримав гвинтівку.
— Виходь! — сказав Свинцов Чонкіну і мотнув головою. "На розстріл!" — приречено подумав Чонкін, але про
всяк випадок запитав:
— А шинельку взяти можна?
Він так думав, що коли на розстріл, то шинелю навряд чи дадуть, навіщо ж хорошу річ дарма дірявити?
— Візьми,— дозволив Свинцов.
Крім шинелі, він взяв і порожній речовий мішок, раз не на розстріл, також може знадобитися.
У дворі тюрми стояв віз, запряжений гнідою низькорослою конячиною. У возі було накидано сіна. Свинцов розворушив сіно, кинув у нього гвинтівку і кивнув Чонкіну:
— Залазь!
Чонкін слухняно заліз, примостився позаду, підібгавши ноги по-азіатськи.
Свинцов сів на передок, пововтузився, вмощуючись зручніше, взявся за віжки і кінцем їх злегка стьобнув конячину. Та здригнулася й ліниво рушила. Віз заскрипів, застукотів колесами по бруківці й викотився на вулицю через ніким не вартовані ворота. Незабаром виїхали за місто.