Поступово Запятаєв розпалився, відкинув мітлу, розмахував руками, сам себе запитував і сам же відповідав, розбиваючи слова на склади. Сміявся, підморгував, при цьому одна половина обличчя, як на шарнірах, злітала вгору, а друга, навпаки, опускалася.
— Але тут...— Запятаєв помовчав і похитав головою.— Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: "Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!" Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум'янець крізь жир проступив: "Справді, вам подобається?" — "Чудовий,— повторюю,— жакет, і дуже вам до лиця". А вона так і розцвіла. "Це мені,— каже,— Рудольф Матвійович з-за кордону привіз".— "З Англії?" — питаю. "Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував".— "Як? — дивуюся я.— А останнього разу?" — "Саме останнього разу він був у Бельгії та.Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть в Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?"
Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі — суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина — за мною. Грюкнули двері — за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу... Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попідручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги... І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: "Не плутайтесь під ногами". Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: "Валентино Михайлівно, що трапилось?" Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: "Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила". Я, звичайно,— Запятаєв радісно підморгнув,— з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: "Що значить — здається? Що значить — не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?" Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах — ви, може, пам'ятаєте — з'явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? Завербований.
Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:
— Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчин-ського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній Армії з'явився якийсь видатний командир — сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити,— сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов'язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з ним, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а він впирається, він хоче, щоб його зрозуміли. "Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся". А йому у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: "Кинь,— кажуть,— ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики — також політика". А він: "Та що ви, та я..." А інший починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліп-шого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо.— Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: — Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клімат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? — Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів.— Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.