— Кого?— не зрозуміла Нюра.
— її.— Лужин показав на Нюрин живіт.— Дитину треба прилаштувати. А віддайте її нам, га? Ми з неї зробимо. Людину. Справжню. А втім, це я так.— Лужин заклацав зубами.— Жартую. Так.
1 Ім'я Ріхарда Зорге на той час було відоме вельми вузькому колу осіб, до яких Лужин, напевне, не входив.
Нюра знічено похнюпилась і посміхнулася.
Помовчали. Лужин запитав Нюру, чи може він чимось їй допомогти. Вона заплакала і стала пояснювати, що в неї чоловіка посадили, вона за нього клопочеться, їй всюди відмовляють, як сторонній, а вона не стороння, тому що вона з ним жила. Лужин попросив розповісти все по порядку, і вона, побачивши, що йому це справді цікаво, почала розповідати. Як прилетіли обидва літаки, як Чонкін з'явився, як вони познайомилися, як стали жити разом. Розповіла, як він весь час рвався на фронт, а його не брали, як напали на нього якісь люди і він змушений був захищати свій пост. І ось тепер за те, що діяв він суворо за статутом, його ж і забрали, а її ганяють від одного начальника до іншого, а правди ніде не доб'єшся. Побачення не дозволили, передачі не беруть і скрізь кажуть: стороння.
Лужин слухав уважно. Іноді зіскакував із стільця й починав схвильовано бігати по кабінету, потім знову повертався на своє місце і знову слухав. А коли Нюра скінчила розповідати, він підійшов до неї, погладив її по голові і з почуттям сказав:
— Бідна жінка!
Нюра поглянула на Лужина, схилилась, уткнулася головою йому в плече і заридала. Багато їй останнім часом доводилося плакати, але так вона ще не ридала. Вона намагалася стримати себе, але не могла.
Лужин гладив її по голові і бурмотів:
— Нещасна! Скільки довелося пережити! Ну, нічого. Нічого. Нічого. Ну.
Потім вона заспокоїлась, а він знову забігав по кабінету, потирав руки і клацав зубами.
— Неподобство! — вигукував він і клацав зубами.— Скільки ще на світі людей бездушних. Бюрократи і формалісти. Скільки з ними не боремось, а вони... Ну, нічого. Ми...— Він підбіг до Нюри і тицьнув себе пальцем у груди.— Вам допоможемо. Так. Ми. Допоможемо.
Тут він забурмотів якісь слова, з котрих Нюра зрозуміла, що він, Лужин, докладе всіх зусиль і що, коли не вдасться повернути Чонкіна:
— Ми. Вам. Підберемо. Когось. Іншого. Ще кращого. Ми. Вам. Допоможемо. Але й ви. Нам. Допоможіть. Прошу. Дуже!—Лужин заплющив очі і приклав руку до грудей.
Нюра не зрозуміла, як і кого їй можуть підібрати замість Чонкіна, вона хотіла сказати, що нікого кращого їй не треба, що Чонкіна їй цілком достатньо. Та Л ужин своїм проханням про допомогу збив її з пуття, і вона сказала, що, звичайно, коли вона може...
— Можете,— перебив Лужин.— Ви в Красному живете?
— В Красному,— кивнула Нюра.
— Ну, як там? Як люди? Які настрої переважають? Нюра поглянула на нього запитально.
— Не зрозуміли?— посміхнувся Лужин.— Я, здається. Кажу. Зрозуміло цілком. Я питаюся: у вашому селі в людей який настрій? Сумний?
Нюрі запитання не сподобалось. Вона почала вигороджувати своїх односельчан, запевняючи, що настрій в усіх, навпаки, вельми хороший.
— Хороший? — зрадів Лужин і відскочив од Нюри.
— Хороший,— підтвердила Нюра.
— Жах, як цікаво! Війна йде. Люди гинуть. А в них хороший. Від чого ж? Може, ждуть? Німців? — він підморгнув Нюрі й посміхнувся.
— Ні! — Нюра злякалася, що сказала щось не те.— Німців не ждуть.
— А кого ждуть?
— Нікого не ждуть.
— А звідкіля ж настрій такий хороший?
Нюра вирішила одразу ж виправити свою помилку і сказала, що вона не зовсім вірно висловилася і що настрій у людей іноді буває хороший, але частіше зовсім кепський.
— Кепський?— перепитав Лужин.— Пригнічений? Не вірять в перемогу нашу?
— Вірять! Вірять! — мовила Нюра квапливо.
— Але настрій кепський?
— Він не кепський,— сказала Нюра і зрозуміла, що заплуталась.
— А який же? — запитав Лужин.
— Не знаю,— сказала Нюра.
— Ну от,— спохмурнів Лужин.— Бачите. Я до вас зі всією душею. Хотів допомогти. Я відверто. А ви не відверто. То хороший. То кепський. То не знаєте. Значить, допомогти нам не хочете?
— Чому ж? — мовила Нюра, насупившись.
— Чому, я не знаю. Я бачу, що не хочете. Нам, звичайно, і так усе відомо, але мені від вас почути хотілося. Чим люди живуть? Що говорять? Дехто неправильно мислить. Хотілося б їх вчасно виявити, поправити і утримати. Вони потім. Самі. Дякуватимуть. Між іншим, що каже ваш голова?
— Наш голова? — перепитала Нюра.— Про що?
— Ну, взагалі.
— Взагалі?
— Взагалі.
— Матюкається,— сказала Нюра.
— Матюкається? — пожвавішав Лужин. І як саме? Ні, я не для того, щоб ви повторювали, я запитую: матюкається з акцентом політичним чи так просто?
— Просто так,— мовила Нюра.
— Хм! — її відповідями Лужин був явно невдоволений. Здавалося, він не тільки не вірив, але й не хотів вірити, що в селі Красному все так благополучно.
— Ну, що ж,— заклавши руки за спину, він пройшовся кабінетом.— Ви все-таки. Відверто зі мною не хочете. Ну, що ж. Милим силоміць. Не будеш. Як кажуть. Ми вам допомогти. А ви нам не хочете. Так. А між іншим, Курта випадково не знаєте,.га?
— Курки? — здивувалася Нюра.
— Еге ж, Курта.
— Та хто ж курки не знає? — Нюра стенула плечима.— Та як же це можна в селі без курки?
— Не можна? — швидко перепитав Лужин.— Так. Звичайно. В селі без Курта. Ніяк. Не можна. Неможливо.— Він присунув до себе настільний календар і взяв ручку.— Як прізвище?
— Бєляшова,— повідомила Нюра охоче.
— Бєля... Ні. Не це. Мені потрібно прізвище не ваше, а Курта. Що? — насупився Лужин.— І цього не хочете сказати?
Нюра поглянула на Лужина нерозуміюче. Губи її тремтіли, на очах знову з'явилися сльози.
— Не розумію,— сказала вона повільно.— Які ж можуть бути у курей прізвища?
— У курей? — перепитав Лужин.— Що? У курей? — Він раптом все зрозумів і, скочивши на підлогу, затупотів ногами: — Геть! Геть звідсіля!
Нюра також підвелася і відступала, озираючись.
— Геть! — кричав Лужин, штовхаючи її в спину.— Геть, мерзотнице!
— Так а Чонкін як же? — запитала вона, впираючись.
— Геть! — пихкотів Лужин, штовхаючи.— Геть! Я тобі покажу Чонкіна! Хочеш бути дружиною, будеш! Це ми можемо. Це ми влаштуємо. Всенепремінно.
Виштовхавши Нюру, він повернувся до столу, витер хустинкою піт і віддихався. Натис на кнопку дзвінка. Увійшла секретарка.