— Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.
— Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету...— редактор похитав облисілою своєю головою.
— Але ж не писати жіноче літо,— сказав фенолог.
— Саме жіноче.
— А може, дамське?
— Ні, дамське нам не підходить. А жіноче — саме враз.
— Борисе Євгеновичу,— заволав фенолог,— ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку... Дівчино,— звернувся він до Нюри,— ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить, як зоветься?
— Хто як хоче, так і зове,— сказала Нюра ухильно. їй не хотілося йти проти редактора.
— Ось бачите,^— пожвавішав редактор.— А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? — доброзичливо запитав він у Нюри.
— Та я за мужика свого, за Чонкіна.
Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев'янілими вустами сказав:
— Слухаю вас.
Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.
— Слухаю вас,— повторив редактор.
— Та я ось про те, що як же мені бути,— мовила Нюра, наближаючись до столу.— Чонкін — то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.
— Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити,— ствердив Єрмолкін.
— Як же ж? — сказала Нюра, похитуючи головою.— Я ж вагітна.
— Вагітна? — здивувався Єрмолкін.— Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.
іЗін обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:
— Ось тут внизу розпишіться.
— Навіщо? — поцікавилась Нюра.
— Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.
— Яку ще замітку? — насторожилася Нюра.
— Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна — Сталіна.
— Он воно що,— зів'яла Нюра.— Скрізь одне й те ж.
— А що вам не подобається? — щиро запитав Єрмолкін.— Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина носила прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?
— Гаразд, піду,— сказала Нюра, підводячись.
— Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви... Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: "Так, я помилилась". Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий — Чонкін чи радянська влада.
Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов'язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.
— Так,— помовчавши, сумно сказав Єрмолкін.— Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше,— він підвівся з-за столу і — руки в кишені — пройшовся по кімнаті.— Ось у мене є син,— продовжував він на більш нервовій ноті.— Він маленький. Йому всього лише три з половиною роки. Я його дуже люблю. Але якщо партія накаже
мені зарізати його, я не питатиму ва що... Я...— він поглянув на Нюру, і погляд його наче осклянів.— Я...
— Мамо! — не своїм голосом закричала Нюра і кинулася геть із кабінету. Майже до самого Красного вона бігла не озираючись. Майже до самого Красного їй здавалося, що за нею з ножем у зубах женеться редактор Єрмолкін.
12
Чомусь зустріч з Нюрою подіяла на Єрмолкіна дивовижним чином. Можливо, тому, що він згадав про сина. Такий білявий з великим лобом хлопчик, схожий на маленького Володю Ульянова. Отже ж, усі люди якось піклуються про свою сім'ю, одне про одного дбають, а він усе про роботу, все про роботу, сидить тут день і ніч, пожовк од тютюнового диму, а коли був останнього разу вдома,— напружився, згадати не може. Ні,досить, сказав він собі самому, час подумати і про сім'ю. Сьогодні він вирішив піти з роботи раніше звичайного, тобто не просто раніше на годину чи дві, а піти після закінчення робочого дня, як усі прості службовці. Врешті-решт, сформулював він свою думку, я людина і маю право на відпочинок та особисте життя.
Все ж перед виходом він ще раз проглянув відбиток газети, який йому принесли для остаточної перевірки.
Розпочав, як звичайно, з передовиці. В передовиці його завжди цікавили не тема, не зміст, не, скажімо, стиль викладу, його цікавило тільки, щоб слово "Сталін" згадувалося не менше дванадцяти разів. Про що б там мова не велась, чи про моральне обличчя радянської людини, чи про заготівлю кормів, або про розведення риб у штучних водоймах, але слово це повинно було згадуватися дванадцять разів, можна тринадцять, можна чотирнадцять, та ні в якому разі не одинадцять. Чому він взяв мінімальним саме це число, а не якесь інше, просто зі стелі чи чуття підказало, сказати важко, але було саме так. Хоча й не існувало стосовно цього ніяких спущених згори інструкцій, ніяких особливих розпоряджень, та не лише Єрмолкін, а, мабуть, кожен редактор, чи то у місцевій газеті, чи то найцентраль-нішій, вдень і вночі сліпав над сірим, як брудна скатертина, газетним аркушем, вишукував загостреним олівчиком це саме слово і ворушив губами, підраховуючи.
Ні, звичайно, за час роботи в пресі Єрмолкіну довелося зустрічати всіляких людей. Траплялися і відчайдушні зірвиголови, котрі чи то по молодості, чи то за відсутністю журналістського нюху гарячкували, доходячи до кощунства, а чому, мовляв, саме дванадцять, а не вісім чи навіть не сім? У таких випадках Єрмолкін лише похитував головою і сумно усміхався: ех, мовляв, молоде-зелене, високо злетиш, низько сядеш. Деякі й сідали, і вельми низько, і не за те, можливо, що вживали якесь із слів рідше, ніж належало, а тому, що, засумнівавшись в одному правилі, людина неодмінно поширює свої сумніви далі, потім важко бува зупинитися.