Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол

Страница 15 из 89

Владимир Войнович

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з'явився Павло Трохимович.

— Господи! Знову? — вжахнулася Аза.

— Знову,— кивнув Павло Трохимович.— А ти все цеє? — він потер під очима, ніби також розмащував крем.— Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

— Пашо! — сказала вона докірливо.

— А що "Пашо?" Що "Пашо"! — він погладив пальцем її халат.— Халатик, бач, шовковий.

— Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

— Так, звичайно.— Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками.— Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей...— він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: —... убиваю.

— Пашо! — закричала вона.— Подумай, що ти верзеш?

— Ха-ха! — засміявся він.— Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім'я, і всі ви жерти хочете.

— Пашо! — сказала вона з докором.— Ти ж дітей розбудиш.

— А, дітей! — він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: — Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько — кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п'ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

— Оленко! Трохимку! — широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька.— Не слухайте татка. Татко п'яний.

— Так, я п'яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Олен-чиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав: "Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і"

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

— На, віднеси!

— Кому?

— їм.

— Гаразд,— сказала вона покірно,— я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

— Віднесеш? — він підхопився.— Посадити мене хочеш? — загримів, торжествуючи.— Дай сюди! — Він вирвав папірця й пошматував.— Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила... проста російська жінка... навіть не розписана, а готова за ради нього... А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам...

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

— Виходь!

— Пашо,— сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють.— Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали "таточку". Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями через відчинені двері.

— Виходь!—квапив прокурор.

— Зажди, я хоч чоботи надіну. '

— Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш. Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло,

він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.

— Іменем Російської Радянської Федеративної...— урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.

Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:

— Що там таке?

А інший, також жіночий, відповів:

— Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.

Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.

' — Азо! — гукнув прокурор у темряву.— Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.

Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому: Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: "Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!" — та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.

Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.

Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов'язки твердо, як належить.

11

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах на голих ногах, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

— Перед самою війною,— казав цей чоловік,— мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. їй відповідали: "Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв".

Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.