— Ти насамперед комуніст, а вже потім голова. А діаграма — це справа великої політичної ваги. І мені дивно бачити комуніста, котрий це недооцінює. І я ще не знаю, те, що ти кажеш, помилка чи тверде переконання, і, коли й надалі триматимешся тієї ж позиції, ми тебе ще перевіримо, ми в саму душу до тебе зазирнемо, чорт тебе забери! — розсердившись, Борисов ляснув Сталіна по голові і затряс рукою від болю, але враз вираз болю на його обличчі змінився виразом смертельного страху.
У нього одразу пересохло в горлі. Він розкрив рота й дивився на Голубєва незмигно, наче загіпнотизований. А той і сам до смерті злякався. ,Він волів би не бачити цього, але ж бачив, бачив! І як тепер бути? Вдати, що не помітив? А раптом Борисов побіжить каятися, тоді він викрутиться, а йому, Голубєву, дістанеться за те, що не заявив. А коли заявити, то теж залюбки посадять, хоча 6 за те, що бачив.
Обидва пам'ятали випадок, коли школяр стріляв у вчительку з рогатки, а влучив у портрет і розбив скло. Коли 6 він вибив учительці око, йому, можливо, вибачили б, як неповнолітньому, але ж він влучив не в око, а в портрет, а це вже замах, ні більше, ні менше. І де тепер цей школяр, ніхто не знав...
Першим опам'ятався Борисов. Він поквапно дістав з кишені металевий портсигар і, розкривши його, тицьнув Голубєву. Той завагався — брати чи не брати. Відтак усе ж зважився — взяв.
— Ага, так про що ми з тобою говорили? — запитав Борисов, наче нічого й не сталося, але про всяк випадок відходячи від погруддя подалі.
— Про наочну агітацію,— послужливо нагадав Голубев, потроху отямлюючись.
— Так ось я тобі кажу,— мовив Борисов уже іншим тоном,— не можна, Іване Тимофійовичу, недооцінювати політичне значення наочної агітації, і прошу тебе подружньому, ти вже про це поклопочись, будь ласка.
— Гаразд, поклопочуся,— похмуро відказав Іван Тимо-фійович, кваплячись піти.
— От і домовилися,— зрадів Борисов, він узяв Голубєва під руку і, проводжаючи до дверей, сказав, притишуючи голос: — І ще, Ванюшко, хочу тебе як товариша попередити, врахуй — за тобою ведеться пильне спостереження.
Голубев вийшов на вулицю. Стояв, як і досі, сухий і сонячний день. Голова відзначив це невдоволено, час уже б і дощу бути. Його кінь, прив'язаний до металевої огорожі, тягся до куща кропиви, але не міг дістати. Голубев заліз у бідарку, відпустив віжки. Кінь пройшов один квартал і сам, без будь-якої принуки, за звичкою зупинився навпроти дерев'яного будинку з вивіскою "Чайна". Біля чайної стояла підвода з бідонами з-під молока, голова одразу визначив, що підвода з його колгоспу. Кінь був прив'язаний до стовпа. Голубев прив'язав до того ж стовпа і свого коня, піднявся хисткими сходинками ґанку і відчинив двері. В чайній пахло пивом і кислим капусняком.
Жінка, яка нудьгувала за прилавком, одразу звернула увагу на прибулого.
— Здрастуйте, Іване Тимофійовичу!
— Здоров, Анюто,— відповів голова, зиркаючи в куток.
Там Плечовий допивав своє ниво. Коли з'явився голова, він підвівся.
— Нічого, сиди,— махнув йому Голубев і підождав, доки Анюта наллє йому звичну порцію — сто п'ятдесят горілки і кухоль пива. Горілку, як звично, вилив у пиво і попростував у куток до Плечового. Той знову спробував підвестися, але Голубев притримав його за плече.
— Молоко здавав? — запитав голова, відсьорбуючи з кухля.
— Здавав,— сказав Плечовий.— Жирність, кажуть, замала.
— Переб'ються,— махнув рукою Голубев.— А чого сидиш?
— А я тут Нюрку зустрів, поштарку, та й пообіцяв її підвезти,— пояснив Плечовий.— Ось і очікую.
— Що, живе вона зі своїм червоноармійцем? — поцікавився Іван Тимофійович.
— А чого ж їй не жити,— сказав Плечовий.— Він в неї замість домогосподарки, атож. Вона на пошту, а він води наносить, дров нарубає, капусняку наварить. Фартух Нюр-чин надіне і ходить, як молодиця, порається по господарству, атож. Я сам не бачив, а народ базікає, наче він серветки ще хрестиком вишиває,— Плечовий засміявся.— Ій-Богу, ото скільки живу, а такого, аби чоловік у жіночому фартусі ходив та ще й вишивав би, не бачив. І от що цікаво: прислали його начебто на тиждень, півтора минуло, а він і не чухається, атож. Я ось, Іване Тимофійовичу, не знаю, може, це все від темноти, але народ думку таку має, що недарма він, цей червоноармієць, сидить тут, а деякі прямо вважають — провадить слідство.
— Яке слідство? — насторожився голова.
Плечовий знав про підозріливість Голубєва і зараз зумисне його під'юджував і з задоволенням помічав, що слова його мають потрібний ефект.
— А хто його зна, яке? — сказав він.— Тільки ясно, що задарма його тут не триматимуть, атож. Якщо ероплан поламаний, значить, його треба лагодити. А коли він у такому стані, що й лагодити не можна, значить, викидати треба. Чого ж дарма людину тримати? Отому люди, Іване Тимофійовичу, і сумніваються. Чутки ходять,— Плечовий заговорив тихіше і нахилився до голови,— що колгоспи розпускатимуть назад.
— Ну, це ти облиш,— сердито сказав голова.— Не буде цього ніколи, і не надійся. Працювати треба, а не плітки збирати.
Він допив свого "йоржа" і підвівся.
— Ти, Плечовий, ось що,— сказав він наостанок,— якщо Бєляшової довго не буде, не жди, нічого. І своїм ходом дійде, невелика пані.
Попрощавшись з Анютою, він вийшов, сів на бідарку і поїхав додому. Але мовлене Плечовим запало йому в душу і поєдналось зі словами Борисова про те, що за ним, Голу-бєвим, ведеться пильне спостереження. Яке ж спостереження і як воно ведеться? Чи ж не через цього червоноармійця? Чи ж не навмисно його підіслали? Щоправда, зовні він не схожий на такого, якого можна підіслати. Але й ті, хто підсилає, теж не дурні, вони такого й не пошлють, аби одразу було видно, що він підісланий. Коли б знати це точно! Та як дізнаєшся? І тут у Голубєва народилася хвацька думка: "А що, коли підійти до цього червоноармійця, грюкнути кулаком об стіл, кажи, мовляв, за яким завданням тут сидиш і хто тебе на це направив?" А коли навіть за це й буде щось, так уже краще відразу, ніж отак ждати хтозна-якої небезпеки.
Отож, півтора тижня поминуло відтоді, як Чонкін потрапив у Красне і поселився у Нюри. Він тут уже прижився, з усіма перезнайомився, став своєю людиною, і не було ніяких натяків на те, що звідсіля його заберуть. Не можна сказати, щоб Чонкіну таке життя не подобалося. Навпаки, ні підйому тобі, ні відбою, не кажучи вже про фіззарядку чи політзаняття. Хоча і в армії в розумінні їжі він влаштувався не кепсько, але ж тут хліб, молоко, яйця, все свіже, цибулька простісінько з грядки та ще й жінка під боком — чим не життя? Та на місці Чонкіна будь-хто погодився б стояти на такому посту до самої демобілізації, ще й рік-дру-гий прихопив би надстроково. І все ж таки в становищі Чонкіна було щось таке, що не давало йому жити спокійно, а саме те, що лишили його тут наче й на тиждень, але тиждень цей поминув, а з частини ні слуху ні духу, ніяких подальших розпоряджень. Коли вирішили затримати, то треба повідомити якось, та й сухий пайок не завадило б поповнити. Це добре, що він тут так прилаштувався, а то давно б вже зуби на полицю.