Життя Гая Сергійовича Шайби

Важку, мов болт голову, він звів зі зхрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно — і от дощ утік у кущі — перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими, літніми краплями, Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку він порізав пальця, і палець теж заплакав круглою краплею крови.— Стривай,— сказав Гай Сергійович Шайба, і взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров,— боляче на одну мить, а далі буде краще,— він із страхом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкури нове зіходило, ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув увічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням осміху.