— А, це я просто так! — засміялася вона. — Щоб вас підігріти до зізнання.
— Можу попросити у вас телефон? — сказав несподівано для себе я.
— Звичайно. — Вона відчинила шкіряну, очевидно, так само дико дорогу сумочку й вийняла візитівку. — Тим більше, що чиню це не безкорисно. Конче потрібен опонент для захисту дисертації. Хотіла попросити Івана Пилиповича, але його й так усі розшарпують. Він у добрих стосунках з моїм чоловіком.
— Ваш чоловік також з наукових сфер?
— Ну, може, колись. Тепер він чиновник.
— О! — сказав я.
— Ага, злякались? — засміялася жінка. — Не лякайтесь, у побуті він простий.
Зирнув на візитівку. Вона звалася Вікторія. Прізвище... прізвище й справді було таке, як у дуже значного чиновника, але навряд чи він носить циліндр, сюртук і білу манішку.
Всміхнувся усмішкою джентльмена, хоч, по-моєму, жалюгідно.
— Ну, коли ми з вами домовилися, нічого йти до Івана Пилиповича. Не турбуватимемо зайнятих людей, — сказала по-змовницькому й повернулася, щоб вийти разом зі мною.
Ми перекинулися ще кількома незначними фразами і разом покинули приміщення університету. Я йшов майже шокований.
— Мене чекає машина, — вона махнула в бік пам'ятника Шевченку. — Може, підвезти?
— Ні, дякую, — сказав. — Мені поруч!
— Тоді передзвоню вам щодо опоненства. Коли, звісно, згодні.
— Ніяких проблем, — мовив я легковажно, і ми найчемніше розкланялися.
Був ніби обухом по голові огрітий. Знову пішов сніг, і я повільно занурювався в нього, думаючи, що всі мої блискучі логічні побудови розсипалися, як на піску. Коли 6 і це була сцена з кіно, то ири обговоренні її з режисером я перший гаряче заперечив би її реальність, але річ у тім, що зустріч була до нещадності реальна, і я справді її відбув кілька хвилин тому. Але якісь нитки тут не пов'язувалися: чому йшла до Івана Пилиповича на роботу, коли той дружний із її чоловіком, — тут міг би вирішити все телефонний дзвінок. Коли 6 була шефовою коханкою, то й тоді не треба було відвідувати його на роботі, в коханців своя система зв'язку. Друге: чому звернула увагу саме на мене, бідашного, рядового доцента, людину, яка хоча не така й стара, як мій шеф, але вже на порозі старості? І ще одне: чому почала приходити в мої сни ще до початку знайомства? Отже, чи варто підтримувати з нею стосунки і чи не чекає мене тут якась страшна халепа, як у тому сні? Відтак весь мій організм застережно заволав і закричав: "Ні в якому разі не влазь у цю яму! Ні в якому разі!" Нарешті таке: чому їй було треба делікатно заперечувати переді мною, що вона таки коханка Івана Пилиповича, коли про це, як сповістила Марія Олександрівна, всі знали? І чому так відверто дала мені шанса на подальші стосунки із нею? Отут уже я нічого не розумів. Хіба те, що все, що почало зі мною відбуватися, творилося не тільки в мені і через мене, як гадав, їдучи в трамваї вранці. Отже, виходило, що грався світом таки не я, а світ мною. Тоді де логіка в цьому усьому?
І тут почув розважливого, з легким старечим тремтінням, але цілком самовпевненого голоса Івана Пилиповича — був то його улюблений жарт:
— Там, де починається жінка, компане, там кінчається логіка. А може, й справді так?
11
Мене ж чекало в цей день ще одне разюче випробування, яке дорешти добило мою самовпевненість і логічне резонерство. Всю дорогу в трамваї я напружено обмислював несподівану зустріч із Вікторією (не забуваймо, що слово "вікторія" значить перемога), зачумлений вийшов на свою вуличку, що стрімко йшла вниз, а оскільки прибирати й посипати її ніхто й не збирався, обережно ступав слабко втоптаною стежкою, намагаючись не гримнутися, — під снігом було досить льоду. Я навіть побачив, як переді мною незграбно й смішно перекинулася якась жінка, викинувши ноги вгору. Отож був заклопотаний й уважно дивився долі, відповідно й не відчув, що за мною хтось стежить, як це бувало в попередні рази. Але за мною таки стежили, бо, коли звернув з шосівки на в'їзд до свого дому, раптом почув за спиною:
— Вадим Самосадський?
Різко повернувся. Переді мною стояла немолода, приблизно моїх літ, жінка в блакитній куртці, обличчя мала грубе й непривабливе, та й куртка зблизька виглядала не так принадно — була поношена й не першої свіжості.
— Прошу? — спитав я, пильно її розглядаючи. Ні, цю жінку я не знав.
— Не впізнаєте мене? — спитала вона хрипко.
— По-моєму, не тільки не пізнаю, але й не знаю вас, — мовив холодно, принаймні так прозвучав мій голос.
— Ну, звісно, — сумно всміхнулася жінка, до речі, говорила правильною українською мовою. — А я про вас знаю все. Вашу жінку звуть Ніна, у вас дочка Лариса, а ще маєте у Вінниці сестру, забула, як звати. По-моєму, Зінаїда.
— Так, — сказав я зимно.
— І ви мене не знаєте?
— Вперше бачу, — мовив я, і це була цілковита правда. — Вибачте, я поспішаю.
— Ну, звісно, — мовила гірко жінка, — ви ж велика людина, зайняті. Професор університету.
— Не професор, а доцент.
— Тоді професором скоро станете. — Вона начебто знала, що Іван Пилипович ніби готував мене собі в заміну.
— То що ви хочете? — спитав я не зовсім чемно.
— Нічого... Сказати одне. — Вона затнулася. — Ви мені принесли багато нещастя.
Мої брови стали сторч, а в груди ввійшло щось гнітючо-неприємне.
— Але ж, жіночко, — мовив я не так грубо. — Людина людині може приносити щастя чи нещастя, коли спілкується з нею. А я вас уперше бачу.
— Ну, так, ви мене вперше бачите, — гірко сказала жінка.
— Це ви дзвонили по телефону? — раптом спитав я.
— Так!
— Щось хотіли?
— Сказати те саме. Не зважувалася до вас підійти. Але мусите знати: принесли мені море нещастя...
— Вибачте, — зірвався я. — Знати вас не знаю і не розумію, про що ви говорите.
— Ну, так, знати не знаєте й не розумієте, — гірко сказала жінка.
— Коли у вас усе, то бувайте! — різко мовив я і, відвернувшись, пішов геть.
— У мене все, — почувся за спиною голос. — Щоб знали...
Я був роздратований, знічений і вражений. Ненормальна якась, чи що? Напевне, таки ненормальна. Але не обізналася, назвала мене на ім'я та прізвище: добре знала, хто я такий, навіть те, що невдовзі можу стати професором, навіть родину мою. Казна-що!