Отже, всі речі з містичним нашаруванням можна пояснити просто й зрозуміло. Залишається нез'ясованим кілька позицій: чи є зв'язок між жінкою в блакитному на сніговому тлі (сторожко повів оком: чи не натраплю й сьогодні на блакитну пляму, але, слава Богу, — жодних блакитних плям) і тією шефовою коханкою? Здається, цей зв'язок придумав цілком фантастично, бо обидві категорії (назвемо їх так ио-науковому) з'єднались у моїм мозку, тобто наклалися, як при комбінованій зйомці (до речі, та кіносцена уві сні теж недаремно в ньому з'явилася: перед тим я був консультантом одного літературознавчого документального фільму і таки брав участь у перегляді відзнятого матеріалу з обговоренням, отже, маємо тут явище кривого чи прямого відбитку у свідомості); те, що, кіноакторкою стала шефова коханка, імені її не знаю, тож називатиму так, теж річ елементарна, я вже це пояснював: принцип фоторобота. Підемо далі. Те, що я, неприхильник алкоголю, вчора раптово випив (згадаймо іронію моєї дочки), було самообороною перед збентеженням, якого зазнав під впливом своєї розладнаності і при збунтованому єстві. Цим-таки можна пояснити мій несподіваний еротичний шал до власної жінки: дружини в таких випадках стають громовідводом своїх чоловіків, отож еротичні збудження останніх, при неможливості погашення безпосереднього, гасяться в такий опосередкований спосіб, і це майже правило. Отже, омолоджений бунтом організм потребував звільнення від накопиченої зайвої енергії.
"Ну о", — полегшено зітхнув я, виходячи з трамвая на зупинці Володимирська і знову здіймаючись вулицею вгору, вже до університету. — Що ж далі? А нічого",— сказав собі я. Все відбулося, як у детективній повісті: серія загадкових, хвилюючих і гостроситуаційних подій, секрет яких розв'язується, як ребус чи головоломка, за допомогою дедукцій — ось чому читач детективів залишається в кінці глибоко розчарований і знецікав-лений: загадкове стає елементарним, та й усе, отже його, читача, можна вважати, просто одурено. Отак і мені після серії загадкових переживань, які почали руйнувати мій внутрішній спокій, можна заспокоїтися, бо дедуктивно я їх перевів в елементарний ряд, тобто пояснив. Коли ж таємниця розгадується, вона стає нецікава. Отже, все! Comedia de fenita! Заспокойся, старче, і ставай гвинтиком власної машини, яку частково створив ти, а частково вона створила тебе. Adiu, шановна публіка, я розкланююся і сходжу із кону. Чи будуть оплески? Будуть, а коли ні, поплескаю собі сам.
10
Але метафізика життя чи логіка абсурду, що його творить, як виявилося, складніша наших мислительних конструкцій. Коли я відчитав лекції й рушив, щоб вийти з університету й податися додому, аби там з'їсти неїстівний дієтичний обід, зготований за всіма шаблонами моєї половини, в напівтемному коридорі зіштовхнувся віч-на-віч із тією чудовою істотою, що навідувалася мені у сни і яку умовно називаю шефовою коханкою (але чому умовно, виправлю себе, так її назвала моя добра знайома Марія Олександрівна, а та вже напевне знає, що до чого). Мене осліпило блакитне сяйво її очей і всмішка, що могла б уразити й менш чутливого, як я.
— О,— мовила вона, — приємна зустріч! Доброго дня! — Ясна річ, не була вона в блакитному, а в тій-таки коштовній, із натурального хутра, шубці і в хутряній, також неймовірно коштовній, під чоловічу, шапці.
— Як маєтеся після вчорашньої презентації? — трохи іронічно спитав я.
— По-моєму, це була класична нудота, — продзвенів чарівний голосок. — Не знаєте, Іван Пилипович на місці?
— Як завжди, — відказав я холодніше.
— Маю до нього справу. До речі, вчора ви мене заінтригували.
— Я? — моє обличчя, очевидно, стало ідіотичне, бо вона розсміялася. Але коротко, хоч усміхатися не переставала.
— Звідки знаєте, що маю в Карпатах хату?
Я знітився, отже, вона й справді має в горах хату.
— Просто бовкнув, — мовив зніяковіло. — Справді її маєте?
— Звичайно. І в цій порі, в снігах, там дивовижно. І я не вірю, що ви просто бовкнули. Іван Пилипович сказав?
— Але звідки я міг... тобто хочу сказати... як міг мені це сказати, коли вас до тієї презентації ніколи не бачив.
— І знову злукавили, — засміялася вона. — Наскільки пам'ятаю, коли ледве не перекинули мене на тому фуршеті, почали допитуватися, де й коли ми зустрічалися. Отже, знали мене.
Я натурально спік раків.
— Вибачте за ту незграбність. У всіх гріхах людських винуваті жінки, а я поспішав обслужити свою колежанку, бо з колежанками, коли хочете спокою, варто жити мирно.
— О, ви дипломат, — сказала шефова коханка. — І та колежанка сказала про мене якусь бридоту?
Я тільки лупив очима, бо це була правда.
— То зустрічалися ми з вами раніше чи ні? — спитала лукаво.
— По-моєму, ви логічно пояснили ситуацію, — нарешті здобувся на слово я. — Київське гуманітарне наукове коло вузьке, і ми могли десь зустрічатися.
— Гм! — вона раптом стала серйозна. — Річ у тім... уже потім, удома, я програла в умі цю ситуацію. І мені чомусь здалося, що ми й справді зустрічалися. Але все це ніби у тьмі.
— Справді? — схвильовано спитав я.
— Це у нас з вами, — сказала вона й омила мене блакитною розкішшю своїх очей, — як при шаблоні американського фільму: герої втрачають пам'ять й натужно згадують, що з ними було раніше. Але ж це повна дурниця. Вам про хату в горах Іван Пилипович сказав?
— Ніколи з ним про вас не розмовляв, — серйозно відповів я. — Просто бовкнув на здогад буряків, і це випадково потрапило в ціль. Треба було виправдатись за свою незграбність.
— Ай справді: потрапили в ціль, — сказала вона. — До речі, коли б познайомилися ліпше, ми б з чоловіком запросили вас погостювати в горах. Жахливо люблю те місце, набираюся там сили й енергії для тутешньої метушні. Але для цього вам треба сказати, — знову лукаво глянула на мене, — коли не Іван Пилипович, то хто вам сказав про ту хату?
І я зважився.
— Хочете чесно?
— Заінтригована, — мовила вона.
— Мені це приснилося. І ви в тій хаті. І, гадаю, саме тому ви мені знайомі.
— Це правда? — зирнула серйозно.
— Слово честі.
— Чоловіки — баламути, — сказала вона. — Спробую повірити.
— Але ж це справді так, — заговорив я, невідь-чому хвилюючись. — І таке цілком може бути. Дивніше інше: невже й ви побачили в мені знайомого?