— Отже, так, — Чак прибрав секстант в чохол. — Давайте подивимося, яку їжу приготували нам коммі. — Інші посміхнулися жарту.
— А як щодо твоїх цифр? — запитала Хелена. — Де ми?
— Уявлення не маю, — Чак відкинув великий люк у кінці капсули. Втім, не зовсім вірно. Розрахунки показують, що ми десь між Землею і Місяцем. Але я не був у рубці і не знаю, в якій точці знаходився корабель у момент вибуху. Тому почекаємо з годинку, а потім я зроблю нові вимірювання. Порівняння двох точок дозволить визначити напрям нашого руху і швидкість. Хто-небудь хоче пити? — він витягнув з гнізда одну з двох великих ємностей з водою.
— Я, якщо можна, — відгукнулася Хелена.
— Смокчи, як цицю.
— Мені вже доводилося пити в невагомості, дякую.
— Вибач, мила, забув, що ти досвідчена космічна вовчиця. Їсти будеш? — він дістав пласку коричневу коробочку, втупився на неї. — Начебто колода карт. Хто-небудь може це прочитати?
— Можеш на мене покластися, — Хелена узяла коробочку, мигцем глянула на неї. — Це зневоднені картопляні оладки.
— Зневоднені картопляні оладки.. — Чак сумно похитав головою. — Я починаю схилятися до думки, що іншим людям, що летіли на "Юрії Гагаріні", дуже пощастило.
— Не кажи так, — зупинив його Даміан. — Коли таке кажеш, краще постукати по дереву.
— Гадаю, що в капсулі дерева немає, якщо не враховувати ці оладки.
Коли вони поїли, Чак провів ревізію припасів, відкрив інший люк, щоб подивитися, як у них з киснем. Знову спробував подати сигнал лиха, але сонячна буря продовжувала бушувати. Через годину зробив необхідні вимірювання, ввів результати в комп'ютер.
— Будь я проклятий! — нарешті вигукнув він.
— Щось не так? — запитав Даміан.
— Перевірю ще раз.
І тільки після нових вимірювань і розрахунків він заговорив з ними. Тепер в його голосі гумору не було зовсім.
— Докладаю усе і відразу. У нас неприємності. Так вже сталося, що ми знаходилися за епіцентром вибуху стосовно напряму руху корабля. Тому вибух значною мірою погасив нашу швидкість.
— Я не розумію, про що ти говориш, — вигукнула Хелена.
— Пояснюю. Коли б не вибух, корабель долетів би до Землі за два дні. Але капсула вже не має такої швидкості. Нам буде потрібно від трьох до чотирьох тижнів, щоб наблизитися до Землі і послати сигнал, який буде почутий.
— А що в цьому такого? Звичайно, провести три тижні в цій клітині з двома чоловіками — не кращий варіант..
— Дай мені закінчити. У нас є їжа, хоча без їжі ми можемо обходитися достатньо довго, у нас є вода, працює система рециркуляції. Але ці капсули занадто малі, щоб оснащуватися генераторами переробки вуглекислого газу. Наш кисень закінчиться за два тижні. Ми помремо за тиждень до того, як зможемо послати сигнал лиха, який буде почутий.
— І немає виходу? — запитав Даміан. — Ну, я не знаю. Якщо ми..
— Це нісенітниця! — закричала Хелена. — По радіо ми можемо зв'язатися з Місяцем, Землею, вони вишлють кораблі.
— Усе не так просто, — похитав головою Чак. — Я знаю, які кораблі є на Місяці і який радіус їх дії. Ми вже знаходимося на граничній для них відстані і доки не можемо з ними зв'язатися. Якщо сонячна буря продовжиться ще декілька годин, про них можна забути. До цього часу вони навіть не зможуть прийняти наш сигнал лиха. Отже нас чекає довгий політ до Землі і встановлення зв'язку з однією з орбітальних станцій. А потім доведеться почекати, поки вони визначать наші координати і відправлять до нас корабель. Знову ж таки, йому знадобиться час, щоб долетіти до нас. Три тижні — це абсолютний мінімум, швидше за все нас витягнуть звідси тільки через чотири.
Хелена почала плакати, і він не став зупиняти її. Тому що плакати було про що. Почекав, поки вона заспокоїться, а потім, оскільки жоден начебто не бачив очевидної відповіді, усе їм розтлумачив, сухо і безпристрасно:
— Повітря, яким дихатимуть три людини два тижні, двом вистачить на три, а то і довше. Довгу паузу порушив Даміан:
— Ти розумієш, що говориш? Невже немає іншого виходу?
— Я його шукав, але марно. Це єдиний шлях, який залишає двом з нас хоч якусь надію. Для трьох — вірна смерть. Для двох п'ятдесят на п'ятдесят. Не занадто хороші шанси, але все краще, ніж ніяких.
— Але., хтось повинен померти, щоб двоє вижили.
— Так, інакше не виходить. Даміан глибоко вдихнув:
— І помирати доведеться не тобі. Тільки ти знаєш, як управляти капсулою і поводитися з радіо..
— Ні в якому разі. Хоча, зізнаюся, промайнула у мене думка обставити усе саме так. Управляти капсулою потреби немає. А для того, щоб навчити вас обох подати по радіо сигнал лиха, мені вистачить і десяти хвилин. Сонячні батареї в порядку, енергії більше ніж досить, тому, як тільки закінчиться буря на Сонці, сигнал обов'язково почують.
— Це., ну., з твого боку це дуже благородно. Ти міг би сказати нам зовсім інші слова, і ми б тобі повірили. У мене, чи знаєш, відразу полегшало на душі. Оскільки про міс Тібловські не йдеться, я залишаюся єдиним добровольцем в небіжчики. А так, ти і я..
— Ні, один з нас трьох, — відрізав Чак.
— Вибач, але ти ж не хочеш сказати, що жінка..
— Хочу і говорю. Це не гра, Даміан, коли жінки і діти сідають в рятувальні шлюпки першими. Я говорю про смерть. Усі життя рівні. Нас тут троє. Я упевнений, що Хелена оцінить твоє благородство, але не думаю, що вона готова їм скористатися. Я правий? — запитав він, повернувшись до жінки.
— Ти кабан, — прошипіла вона. — Жирний, тупий кабан.
— Я помилився, — Чак повернувся до Даміана. — Я видаю наказ і беру на себе відповідальність. Ви обоє можете розписатися, як свідки. Якщо завгодно, зафіксувати свою особливу думку, — Ти хочеш мене убити, я знаю, щоб врятуватися самому, — пискнула Хелена. — Тобі наплювати..
— Будь ласка, не потрібно, — Даміан узяв її за руки, але вона відштовхнула його, і він поплив до протилежної стіни капсули.
— Хто надав тобі право вирішувати, кому жити, а кому помирати?
— Я — офіцер і командир цього корабля, — відрізав Чак. — Є правила і інструкції для подібних ситуацій, і я дав клятву їх виконувати. Це стандартна процедура, кожен має рівні шанси на виживання, ніякого фаворитизму.
— Це усе слова.
— Ти маєш право залишитися при своїй думці. Проте я згоден з цим правилом і думаю, що справедливіше нічого не вигадано.