— Тс-с! — нервово цитькнув Вадька на хлопців. Сухе плескате обличчя в Кадухи видовжилося від страху ще більше.
Дяхан постояв, задумливо подивився на веселу, яскраво-оранжеву палатку, що виглядала з кущів, заздрісно цмокнув та й посунув далі, філософськи примовляючи: "Да-а, діла… Дістають же, гади!" І тільки тоді, як горбата, нав’ючена рюкзаком постать рибалки зникла за високою кучугурою піску, Вадька полегшено передихнув.
Тим часом кращі сини Лук’янівки накупались і захотіли їсти. Не змовляючись, один поперед одного дременули до палатки. Навіть Родька Зінчук, який іншим разом черепашачою ходою повз би до кущів, стогнав і проклинав би спеку, зараз увімкнув третю швидкість і досить-таки моторно кивав п’ятами за всіма.
Купою ввалилися в палатку.
У них була справді чудова двомісна палатка з брезентовою підлогою, з віконцем та розпіркою на вході, які наглухо закривалися замками-змійками. А головне — весела нова палатка, апельсиново-оранжева, що пропускала всередину м’яке, радісне світло.
Впадеш на підлогу такої палатки й зразу хочеться простягти лапи й сказати: "Братва, от здорово!" А вже потім можна помацати тугу, пронизану сонцем парусину і з тубільським захопленням розглядати штампи й ярлики з хитромудрими ієрогліфами, з написами "Джапан" (палатка, як бачите, японського походження, і про це самураї не забули нагадати — настрочили ярликів і наставили штампів де тільки можна).
Словом, як моржі, плюхнулись хлопці вчотирьох на підлогу, стало трохи тіснувато, але Вадька прогріб собі місце по центру й вийняв банку абрикосового варення.
І поки відкривав її, Бенів штаб лежав голяком, животами догори й хижо облизувався.
Тільки бренькнула й одлетіла кришка, Бен блискавично запустив руку в банку, і ніхто ще не встиг моргнути оком, як він уже облизував золотисто-тягуче, але й солодке до бісової мами варення з розчепірених пальців. За ним, ковтаючи слинку, потягся до банки й Родька Зінчук.
— Ви, жлобня! — прикрикнув Кадуха, але не злостиво, а з повагою до вовчих апетитів лук’янівського братства. — Уб'ю! По черзі!
І він, придушивши таким чином анархію, перший зачерпнув золотистого варення й відправив собі в рота. Потім дав Панченкові. Потім знову пропустив Бена.
А бідний Родька Зінчук, що аж трусився від голоду (а їсти він хотів завжди, навіть серед ночі), сидів і поїдав очима банку. І щоб не мучився Родька, Бен дав йому поки що облизати свої пальці, а потім ще й провів йому під носом варенням. Золотисті вуса, що з явилися на пиці у Родьки, розсмішили компанію. Тепер уже Кадуха встромив у банку немиту руку й всією п’ятірнею поставив печатку на фізіономії Родьки. Гримнув такий регіт, який чувся на землі хіба що в первісних куренях. Родька покліпав очима і, не довго думаючи, пацнув варенням Костю. А Костя Бена. А Бен уже прицілився на Кадуху, але той загородив п’ятірнею банку й сказав:
— Малахольні! А їсти що?
Оце так — догрались! На дні банки залишився тільки золотистий пружок варення — та й годі. Кадуха сам добрав його, хазяйновито облизав руку і, вимазаний до вух, оглянув синів Лук’янівки: ті розчаровано притихли й ніби не вірили — брали вони що-небудь на зуб чи не брали?
В цей трагічний момент Бен з несподіваною радістю кинувся до Родьки Зінчука, обняв його, як брата, і з ніжним мурчанням став обціловувати й облизувати йому пику, розмальовану янтарно-жовтими смугами варення.
Ця зворушлива сцена могла б розчулити найглухіше серце.
"Звєрі!" — посміхнувся Кадуха і таки змилосердився:
— Гаразд, Бене. Тягни шпроти! Тільки так — без шакальства! — це він нагадав про те, щоб не хапали один перед одним, не мазались, харчу на день або два, тим-то оголошується сувора дієта.
Відкрили консерви. І тепер уже справді без дурощів, зосереджено, по-джентльменськи тягали з банки по рибинці (а що то за риба? — тюлька нещасна!), швиденько відправляли її в рота, жували без хліба, і бігли за кожною рукою масні олійні доріжки — по оранжевій парусині, по хлоп’ячих ногах, по животах та підборіддях.
Трохи заморили черв’яка. Вляглись. І тоді Кадуха вголос пожалкував, що не прихопив свою лайбу — трофейного магнітофона, купленого на товкучці. Це б прогриміла у дебрях, сказав він, така музика, що риба сама, без динаміту, вискакувала б, оглушена, на берег: бери і смаж або суши на тараню…
Полежали хлопці й почали сваритися, бо від варення посклеювались тілами докупи.
— Вилазьте! — пробурчав Кадуха, який взагалі не любив сидіти на одному місці: по-перше, коли сидиш, тебе обов’язково хтось сцапає, а по-друге, чого сидіти, коли можна десь полазити?
Вибрались на сонце і гуртом закурили під наметом. (Директорові слова про чорні легені не дуже стурбували Бена і його шкільних дружків: у якому це фільмі ковбої не курять? Всі, паразити, курять, і не "Приму", а громобійні сигари. І бачили, які в них морди і які мускули: раз! — і череп суперникові надвоє! Словом, дотягли "Приму", і тоді Кадуха сказав:
— Бен, виділи охорону табору. Та дивіться, щоб нас тут ніхто не застукав. А ми підемо половимо рибу.
Ми — це вони, тобто Кадуха й Бен. Генералітет. Прогуляються собі над водою. А стирчати на сонці будуть нижчі чини — Костя й Родька. І якщо вайлуватому Зінчукові це було на руку (щоб полежати), то Костя Панченко з таємною гіркотою подумав: "Нічого! Я вам ще встрою! Щоб не командували!.."
А Кадуха (йому начхати було, що думають про нього дружки) витяг з-під палатки один, а потім другий спінінги. Замилувано оглянув рибальське спорядження, і очі в нього гарячково забігали:
— Оце да! Добрячі спінінги! Чиї, ти кажеш, Бене?
— Японські. Як і палатка. Із Саппоро той привіз.
Після загадкового "той" Кадуха повторив уже чуті сьогодні слова.
— Живуть же люди!
Спінінги, що й казати, були добрячі, в усякому разі на вигляд: чорні поліровані ручки, дуже замашні, так і хочеться кидати: котушки невеликі й легкі, приємного ніжно-голубого кольору. А блешня! Схожа на золотисту рибку, і під нею хитро вмонтовані стальні гачки. На таку блешню щука відразу кинеться, бо й сам ти, аби побачив у воді цю золоту рибку, погнався б за нею. А до всього і на ручках, і на котушках, і на блешні — закордонний штамп: сонце, хвилі й чудернацькі ієрогліфи…