Водяний

Близнец Виктор

Кажуть, отак прудко стара Остючиха ніколи в житті ще не бігала.

Люди бачили: прала бабуся білизну на Інгулі, біля Лисої гори. Прала, викручувала і раптом, піднявши руки вгору, крикнула на весь берег:

— Ряту-у-йте!..

Наче вітер підхопив її і погнав од річки до села, перекидав через картоплиння, рівчаки та кущі. Влетіла Остючиха на подвір’я колгоспної контори, кинулась до гурту жінок бліда, як полотно.

— Ой людоньки, тримайте мене! — заголосила.— Скажіть: жива я чи мертва?

Зачувши такі слова, жінки з переляку розступились. Лише дід Охрім, колгоспний сторож, колись найвідчайдушніший кавалерист у полку, наважився підійти до Остючихи. Обережно взяв за руку стару, попробував пульс.

— Здається, жива,— сказав невпевнено.

— А що трапилось? — кинув хтось із гурту.

— І не питайте!.. Таке страховисько... Водяний...— Остючиха побожно перехрестилась.— Оце ж була на Інгулі. Вибиваю праником сорочки, коли дивлюсь: як зашумить вода, як забулькає щось, і — о господи! — вилазить нечиста сила. Рогате, хвостате, а баньки — як цибуля.

Дід Охрім приклав руку до бабиного чола.

— Так і є,— авторитетно відзначив.— Температура. В гарячці, бува, і не таке приверзеться. Пам’ятаю, стояли ми в гражданську...

Остючиха скипіла від обурення:

— Щоб мене грім побив! Своїми очима бачила. Вилізло з води і людським голосом: "Тікай, Остючихо,— кричить,— бо дожену!"

— Ти диви! — почулося збоку.— І прізвище знає...

У двір набилось повно людей. Жінки обступили стару, обмацували її з усіх боків. Натовп гудів, ніби розтривожений бджільник. "Непевне місце, ота Лиса гора",— перешіптувались бабусі. Хтось пригадав, як знайшли там утопленика. Хтось оповідав ще страшнішу історію...

Одні зітхали, інші сміялися: мовляв, чого тільки не вигадають охочі до балаканини! І ніхто не звертав уваги на Федька Щербатого — вертлявого хлопчину, що топтався поміж дорослими. Тут і там мелькав його злинялий картузик, з-під якого вибивався житній чубчик. Прислухаючись до розмов, Федько лукаво посміхався.

І що значила ота посмішка?

* * *

Щербатий заглянув на подвір’я до Мишка. Той, серйозний як завжди, сидів на причілку і втикав у гарбуз коротенькі палички. Довгастий молоденький гарбуз із куцим хвостиком нагадував порося.

— Над чим мудруєш? — поцікавився Федько.

Не підводячи голови, Мишко проспівав собі під ніс:

— Сюди кинь, туди кинь, буде кінь, буде кінь...

— Кінь? — хихикнув Щербатий.— А він не хрюкатиме?

Мишко ображено засопів. Зміряв колючим поглядом сусіда.

— Та ні, справжній кінь виходить! — заспокоїв Федько товариша.— Краще скажи, ти не бачив Луся?

— Не бачив.

— А вчора?

— Цілий день сидів у сараї. Щось майстрував...

— Угу,— багатозначно промимрив Щербатий.— Я так і знав... На водяного хочеш подивитися?

— Водяний? — підвівся Мишко.— А хто це?

— Побігли до Інгулу, дізнаєшся...

Від колгоспної контори вниз, до колодязя, вела вузенька крута стежина, і хлопці летіли по ній стрімголов, тільки вітер свистів у вухах. Мов баскі коні, погарцювали коло дерев’яного журавля, напились холодної, до болю в зубах, джерельної води.

— Далі чкурнемо на "ракеті",— запропонував Щербатий.— Тримайся, Мишко, за мій пасок. Я — перша ступінь, а ти — друга. До старту готовий?

— Готовий!

— Вж-вж-ж... Поїхали!

Загуділа "ракета", понеслась понад берегом до річки.

— Йдемо на посадку! — дав команду Федько.

Хлопці звернули до Інгулу і по кам’яних уступах спустились до води. Тут, на дні балки, вже снували сутінки, а на високому протилежному березі, який піднімався з води гранітною стіною, ще жевріло багаття, покинуте вечірнім сонцем. Над самою річкою нависала величезна кругла брила, схожа на голову казкового богатиря.

Це й була знаменита Лиса гора.

Чимало легенд ходило про неї в народі. Казали, що в тій горі є печера, де переховували зброю в давні часи гайдамаки, а в громадянську війну — бідняцькі загони. Тільки, говорили, проникнути в підземелля нелегко: хід у печеру починається під водою...

Сонце вже сідало за обрій. Стояла непорушна тиша, лише інколи билась хвиля об кам’яну кручу. Мишко прислухався до найменшого шурхоту. Худенький, смуглявий, він зливався у сутінках з кущем верболозу.

— А де ж той... водяний? — голос у Мишка тремтів.

— Почекай! — Федько, зігнувшись, неквапливо пройшовся по прибережному піску.— О, дивись, сліди! Наче гусячі лапи! А ось і трубака якась! Мабуть, водяний загубив...

Мишко нічого не міг зрозуміти. До чого тут гусячі сліди і загублена трубка?

* * *

Не встигли в Лозоватці забути про зустріч Остючихи з "нечистою силою", як рознеслася нова чутка:

— Льонька Лусь пропав!

Тітка Ганна, Льоньчина мати, бігала попід хатами, питала, чи не ночував її син у когось із друзів, і плачучи розказувала:

— Як пішов учора по обіді та й досі. Всю ніч шукала, нещастя моє. І в поле бігала, і на Інгул — наче крізь землю провалився...

Цей випадок Остючиха тлумачила по-своєму:

— Ото ж, бачите, сміялися з старої. І досміялись. Нечистий вже дітей хапає.

Все село, як по тривозі, піднялось на розшуки хлопця. Одна рятувальна група обстежила берег Інгулу від греблі до великого броду. Кілька хлопців подалися аж до Чорного лісу. Жінки, ті нишпорили по садках та городах. А Луся все не було...

В колгоспній конторі вже точились розмови про те, що треба звернутись у міліцію. Саме в цей момент зайшов сюди Федько Щербатий. Побачивши за столом Петра Івановича, вчителя історії, а поряд з ним ще кількох чоловіків, Федько геть розгубився, і його рудуватий чуб аж заполум’янів.

— Ви той...— зам’явся хлопець,— в печеру не заглядали?

— В яку печеру? — підхопився вчитель.

— Ту, що в Лисій горі...

— Таке говорить,— перебив хтось із присутніх.— Як би він туди заліз? Хід, мабуть, давно замулило. Та й глибоко там. Колись, кажуть, сміливці пробирались...

Ображений недовір’ям присутніх, Щербатий відкрив Льоньчин секрет.

— Чуєте, громадяни? — встряв у розмову дід Охрім.— Ганьчин шибеник може отаке утнути!

Дід запалив цигарку, і кільця диму заплутались в його поруділих вусах.

— Справді, може! — гарячкував старий.— Пригадую, розказав я йому, як в гражданську відсиджувався в тій горі. Коли махновці на село налетіли... Послухав малий і давай конючити: покажіть, діду, де печера. Мов реп’ях причепився! Ну, я, значить, і показав. Хіба думав, що з того вийде?