Це подіяло, наче удар у величезний монгольський бронзовий гонг.
Мені здалося, що я почув одностайний могутній вдих.
І, викрешуючи підошвами іскри з бруківки, до мене кинувся цілий натовп людей. Я бачив, як вони махають руками, як ощирюють у посмішках зуби, схожі на клавіатуру старих роялів.
Далеко вниз по вулиці, біля книгарні, стояла моя дружина, обернувшись до мене спиною. Але отим своїм третім оком на потилиці вона, очевидно, бачила все: зустріч Колумба індіанцями, святий Франціск, що вийшов до своїх друзів-білок із торбою горішків. Якусь жахливу мить я почував себе, наче папа римський на балконі собору святого Петра, коли внизу вирує величезний натовп богомольців.
Я тільки ступив на сходи, як налетіла жінка й тицьнула мені розгорнуте немовля.
— О, згляньтеся на бідне дитя! — заголосила вона.
Я витріщився на маля.
Маля витріщилося на мене.
Господи праведний, невже та бестія мені підморгнула?
"Мабуть, я збожеволів",— подумало ся мені. Очі немовляти були заплющені. Вона напоїла його пивом, щоб воно не замерзло, виставлене напоказ.
Наче в тумані, я бачив, як злітають мої руки, роздаючи монети.
— Дякуємо!
— Дитя вдячне вам, сер!
— Будьте щедрі! Нас лишилося так мало!
Я прорвав оточення і кинувся навтіки. Переможений, я міг би проплентати решту дороги без поспіху, від моєї рішучості лишився тільки терпкий присмак у роті, але ж ні, я біг, міркуючи на ходу: "Адже маля таки справжнє? Не лялька? Ні. Я часто чув, як воно плаче. Чортівня, мабуть, вона щипає його, коли бачить, що йде Окімого із штату Айова... Цинік! — подумки вигукнув я й відповів собі: — Ні — боягуз".
Дружина, не обертаючись, побачила моє відображення у вітрині й кивнула.
Я стояв, переводячи дух, і роздивлявся своє відображення: дурнуваті очі, розгублено стиснуті уста.
— Що ж, твоя правда,— зітхнув я.— Уся біда у виразі мого обличчя.
— Мені подобається вираз твого обличчя.— Вона торкнулась моєї руки й додала: — Я б теж хотіла мати такий вираз.
Я оглянувся на одного з жебраків, що подався геть у ніч з моїми шилінгами.
— "Нас лишилося так мало",— промовив я вголос.— Що він хотів цим сказати?
— "Нас лишилося так мало"? — Погляд дружини був спрямований у темряву.— Він так сказав?
— Тут є про що подумати. Кого мало? Де лишилося?
Вулиця вже була безлюдна. Починався дощ.
— Що ж,— сказав я після тривалої мовчанки,— зараз я покажу тобі ще дивовижнішу істоту — чоловіка, що викликає в мене то невтримний гнів, то захоплення. Розгадай його — і ти зрозумієш усіх жебраків, які будь-коли існували на світі.
— На мосту О'Коннела? — запитала дружина.
— На мосту О'Коннела,— відповів я.
І ми рушили під дрібного мжичкою далі.
На півдорозі до мосту, поки ми розглядали у вітрині якийсь ірландський кришталь, мене смикнула за лікоть жінка в хустці.
— О горе! — схлипнула вона.— Моя бідолашна сестра! Лікар сказав — рак, помре через місяць! А мені стільки ротів годувати! О господи, якби у вас знайшлося для мене хоч пенні!
Я відчув, як дружина стиснула мою руку.
Я глянув на жінку, як завжди, роздвоєний. Одна половина умовляла мене: "Всього-на-всього пенні", друга заперечувала: "Ця кмітлива жінка знає, що як попросить менше, то я переплачу". І я ненавидів себе за цю роздвоєність.
Через силу я промимрив:
— Ви...
— Що я, сер?
"Таж ви та сама жінка, що стояла біля готелю з немовлям!" — подумки мовив я.
— Я хвора! — І вона відступила в тінь.— Я стільки плакала!
"Десь прилаштувала немовля, замість сірої хустки надягла зелену й зробила чималий гак, щоб перестріти нас тут".
— У неї рак...— Лиш один дзвін був на її дзвіниці, і вона знала, як бити в нього.— Рак...
Втрутилася дружина:
— Послухайте, адже ви та сама жінка, що стрілась нам біля готелю.
Таке порушення субординації шокувало й жінку, й мене. Та це ще був не кінець!
Обличчя жінки зморщилося. Я придивився ближче, і, їй-богу, то було таки інше обличчя. Не можна було не захоплюватися нею. Вона знала, відчувала й вивчила все, що знають, відчувають і вивчають актори: що, галасуючи і кривляючись, людина створює один образ, а поводячись скромно, боязко — зовсім інший. Та сама жінка, звичайно, але чи те саме в неї обличчя й роль? Аж ніяк.
Вона завдала мені останнього удару нижче пояса:
— У неї рак...
Я здався.
Сталося невеличке замішання, так ніби я розлучався з однією жінкою й заручався з іншою. Дружина випустила мою руку, а та жінка заволоділа моїми грішми. Схлипуючи від щастя, вона гайнула за ріг, мов покотилась на роликових ковзанах.
— Господи! — приголомшено зітхнув я, проводжаючи її поглядом.— Вона вивчала Станіславського. Він писав у одній книжці, що як примружити око й скривити рот, то робишся невпізнанним. Цікаво, чи наважиться вона зустріти нас на зворотному шляху біля готелю?
— Цікаво,— сказала дружина,— коли цей балаган почне викликати в мого чоловіка не захоплення, а осуд?
— А що, як це правда? Усе, що вона казала? І вона живе з цим так довго, що вже не здатна плакати й, щоб якось прожити, змушена грати роль? Що тоді?
— Такого не може бути,— замислено промовила дружина.— Я просто не можу в це повірити.
Але й досі в чорній темряві відлунював отой жалобний подзвін.
— Ну от,— сказала дружина.— Тут ми повертаємо до мосту О'Коннела?
— Так.
Мабуть, ще довго, після того як ми пішли, ріг вулиці залишався безлюдним під мрячним дощем.
Гранітний міст О'Коннела височів над річкою Ліффі, з її холодними, сірими водами, і навіть за квартал я почув тихий спів. Думки миттю перенесли мене у грудень.
— Різдво,— пробурмотів я,— найкраща пора в Дубліні.
"Для жебраків",— додав я подумки, не вголос.
Бо цілий тиждень перед Різдвом вулиці Дубліна заповнені, наче зграйками птахів, групами дітлахів на чолі зі шкільними вчителями або черницями. Діти юрмляться в дверях будинків, виглядають із фойє театрів, гуляють по алеях. На їхніх устах: "Дай бог вам, щастя, панове"; в очах: "Це сталось якраз опівночі"; в руках тамбурини, навколо худеньких ший — елегантні комірці із сніжинок. Такими вечорами в Дубліні звідусюди чутно спів, і не було вечора, щоб ми з дружиною пройшлися по Графтон-стріт і не почули "В яслах народився", яку співали біля кінотеатру, або "Прикрасимо хату" — перед пивничкою "Чотири провінції". Одного такого вечора перед Різдвом ми нарахували близько сотні таких зграйок монастирських дівчаток та хлопців-школярів, що сплітали віночки пісень по всьому Дубліну. Пройти поміж ними, залишивши недоторканим свій гаманець, було все одно, що вберегти від снігу капелюха в снігопад. Милі жебрачата, як я називав їх, завжди віддячували за те, що їм подавали.