Управитель сумно посміхнувся й знову обернувся до вікна.
— А двоє старих Із катеринкою, що не виводить жодної мелодії?
— А коли-небудь виводила? — спитав я.
— Ні, відколи я себе пам'ятаю.
Обличчя в управителя було смутне.
— Жебрака на мосту О'Коннела ви знаєте?
— Котрого? — спитав я.
Хоча добре знав, котрого, бо не зводив погляду з кашкета на полиці.
— Ви читали сьогодні газету? — запитав управитель.
— Ні.
— В "Айріш таймч", у нижній частині п'ятої сторінки, надруковано коротке повідомлення. Певне, він просто втомив ся. Жбурнув своє концертино в річку, а тоді стрибнув туди сам.
"То він був там учора! А я не прийшов!"
— Бідолаха! — Управитель засміявся, шумно видихнувши повітря.— Померти так безглуздо, так жахливо. Те нікчемне концертино — я не терплю цього інструмента, а ви? — повискуючи наче хворий кіт, падає вниз, а за ним летить і людина. Мені соромно, що я сміюся. Ось так. Тіло досі не знайшли. Ще шукають.
— О боже! — вигукнув я, підводячись.— А чорт!
Управитель уважно подивився на мене, здивований, що я так розхвилювався.
— Ви тут нічим не могли зарадити.
— Міг! Я ніколи не дав йому жодного пенні! А ви?
— Оце тільки тепер я збагнув, що ні.
— Але ж ви ще гірший за мене! Скільки разів я бачив, як ви розкидали дрібняки наліво й направо! Чому ж нічого не давали й о м у?
— Мабуть, гадав, що він аж надто старається.
— Так, так! — Тепер я теж підійшов до вікна і дивився крізь снігопад на вулицю.— Я думав, його непокрита голова — то хитрощі, щоб пробудити в мені жалість. Чорт, як надивишся на них, то потім усе видається хитрощами! Я часто проходив там зимовими вечорами, коли він співав під рясним дощем, і мені робилося так холодно, що я ненавидів його за це. Цікаво, скільки ще людей відчували те саме? Мабуть, багато — отож ніхто не кидав грошей у його бляшанку. Я думав, він — як усі. А він, можливо, був чоловік порядний, новачок, який почав жебрачити зовсім недавно, Може, він віддав свій одяг у заставу, щоб наїстися, і тому був змушений стояти під дощем без капелюха.
Сніг погустішав, стерши ліхтарі й примарні постаті внизу.
— Як їх розрізнити? — запитав я.— Як визначити, хто чесний, а хто ні?
— В тому то й справа,— тихо промовив управитель,— що ніяк. Між ними немає помітної різниці. Просто декотрі жебрачать уже давно і забули, як усе почалося для них багато років тому. В суботу вони їли. В неділю — ні. В понеділок узяли в борг. У вівторок уперше випросили сірника. У четвер — цигарку. А через декілька п'ятниць, несподівано для себе самого, бозна-як він раптом опиняється на вулиці навпроти "Королівського готелю". Жоден з них не може пояснити, що з ним трапилось і чому. Але в одному немає сумніву: вони висять над прірвою. Видно, хтось наступив на пальці тому бідоласі з мосту О'Коннела, і він не втримався й полетів униз. Що це доводить? Їх не змусиш відвести погляд, від них не втечеш, не сховаєшся. Доводиться давати їм усім. А як почнеш установлювати межі — хтось постраждає. Тепер я жалкую, що не давав тому сліпому співцеві шилінга кожного разу, коли проходив повз нього. Ну що ж. Тішмо себе надією, що він укоротив собі віку не через гроші. Може, в нього було якесь горе. Хто знає? Газета не називає жодного імені.
За вікном тихо падав сніг. Внизу бовваніли темні постаті. Сніг наче білою вовною покривав їхні руки, плечі, капелюхи й хустки.
За хвилину, спускаючись у ліфті, я виявив у себе в руці нового твідового кашкета.
Без пальта, в самій сорочці, я ступив у ніч.
Я віддав кашкета першому, кого стрів. Так і не знаю, чи він підійшов йому. Грошей, які в мене були, скоро не стало.
Потім самотній, тремтячи від холоду, я випадково глянув угору. І надовго отак завмер, моргаючи від сніжинок, які сліпили мені очі. Високо вгорі світилися вікна готелю, за ними снували тіні.
"Як воно там за тими вікнами? — подумав я.— Чи горить вогонь у каміні? Чи тепло? Хто вони, всі ті люди? Може, вони зараз п'ють вино? Чи щасливі вони?
Чи вони хоч знають, що я тут?"
[1] "Ірландська республіканська армія" — підпільна організація, що бореться за незалежність усієї Ірландії.