— Що за святиня, Нівеллене?
— А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього — то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам'ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум'я і страшенно смерділо... Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен "змужніти". Ну, я й "змужнів", дурний шмаркач. Під час "змужніння" жриця заплювала мені пику і щось проверещала.
— Що?
— Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров... Добре не пам'ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім... Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня...
— Ну, а далі?
— А далі було так, як і напророкувала жриця... Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала... Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам'ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом... Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум'я... Хто встиг — той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу — навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав... Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж — дзеркала...
Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.
— Коли напад минув, — вів він далі за хвилину, — було вже запізно шукати якоїсь ради. Зостався я сам, і нікому було пояснити, що змінився тільки мій вигляд і що хоч зовнішність моя стала потворна, я все той самий дурний підліток, який плаче в пустому замку над тілами мертвих слуг... А потім з'явився моторошний жах: утікачі повернуться і заб'ють мене, перш ніж я зможу щось пояснити... Але ніхто не повернувся.
Страховисько замовкло знову. Утерло носа рукавом.
— Не хотілося б мені вертатись до спогадів про ті перші місяці, Геральте. Ще й досі мене тіпає, як згадую про них... Перейду відразу ж до суті. Довго, дуже довго сидів я в цьому замку, як миша під віником, не витикаючи носа надвір. А коли з'являвся якийсь прибулець — іноді таке траплялося — не виходив, а наказував своєму дому хряснути разів зо два віконницями або ж рикав у отвір ринви, і цього звичайно було досить, щоб гість збив за собою густу хмару куряви. Так спливло чимало днів, аж ось удосвіта виглядаю я в вікно, і що я бачу? Якийсь чолов'яга зрізає троянду з тітчиного куща! А треба тобі сказати, що то не абиякі троянди, а сині троянди з самого Назаїра, саджанці привіз іще мій дідусь! Я розлютився, вискочив на подвір'я. Товстун, коли знову зміг говорити після того як мене побачив, проскімлив, що хотів зірвати лишень одну квіточку для донечки і щоб я помилував його, відпустив живим і здоровим. Я вже зовсім був намірився витурити нахабу копняками під зад за головну браму, коли мене враз осяйнуло! Пригадав я собі казки, які розповідала мені колись Ленка, нянька моя. — "От, зараза, — подумав я,— у тих казках розповідалося, що гарні дівчата начебто можуть обертати жаб у принцес... чи навпаки... тож, може... Може, в тих баєчках криється якесь зерно правди, якийсь шанс..." — Підскочив тут я на два сажні вгору і заревів так, що аж дикий виноград зірвався з муру, а тоді . як гарикну: "Життя або дочка!!!" — Нічого кращого мені тоді на думку не спало... А купець — бо то був купець — спершу вдарився у плач, а потім і признався мені, що донечка його має всього вісім років... Що, смієшся?
— Ні.
— От і я не знав, сміятися мені чи плакати над своєю долею падлючою... Жалко мені стало купчини, бачити не міг, як його трясе з переляку. Запросив його до себе, пригостив, ну, а коли той уже від'їжджав, насипав йому в капшука золота і самоцвітів. А треба тобі сказати, що ще з татусевих часів зосталось у підвалах замку багато всілякого добра і не знав я, признатися, що з ним тепер чинити. Міг собі дозволити зробити жест. Купчина сяяв, та так уже дякував, аж весь обплювався. Певно, він десь похвалився своєю пригодою, бо не збігло й двох місяців, як прибув сюди другий купець. Мав уже з собою напоготові добрячу торбу й дочку. Теж непогану з себе.
Нівеллен випростав ноги під столом і потягнувся так, аж залускотіло крісло.
— З купцем ми раз-два й домовились, — провадив він. — Постановили, що він залишає її мені на рік. Я мусив підсобити йому покласти торбу на мула, сам би він не підняв.
— А дівчина?
— Якийсь час, уздрівши мене, мало не тіпалася в корчах: переконана була, небога, що я її з'їм. Але вже через місяць ми їли за одним столом, розмовляли про те, про се, і вибиралися на довгі прогулянки. Та хоч і була вона мила і на диво кмітлива дівчина, язик у мене заплітався, коли я з нею балакав. Бачиш, Геральте, я завжди був несміливий з дівчатами, завжди виставляв себе на посміховисько. Навіть дівки-служниці, з вимазаними гноєм литками, якими хлопці з дружини крутили, як хотіли, навіть ті глузували з мене. На що можна, думав я, сподіватися з такою мордякою. Я не спромігся навіть якось натякнути на причину, що змусила мене так дорого заплатити за рік її життя тут. Рік той тягнувся, як сморід слідом за народним ополченням. Нарешті з'явився той купець і забрав її. Я ж у розпачі замкнувся в домі й кілька місяців не хотів бачити жодних прибульців з дочками, які сюди час від часу навідувалися. Та після року, проведеного без будь-якого товариства, я зрозумів, як то воно тяжко, коли нема до кого озватися словом.
Страховисько видобуло з себе звук, чи то гикнуло, чи зітхнуло з жалю до себе.
— Наступну, — сказало воно, трохи помовчавши, — звали Фенна. Була вона маленька, метка щебетуха, справжня синичка. Ця мене зовсім не боялася. І от якось, була якраз річниця мого перетворення, перепили ми меду і... хе-хе! Зразу ж після цього вискочив я з ліжка — і до дзеркала... Признаюсь тобі, Геральте, був я зневірений і пригнічений. Морда якою була, такою і зосталась, хіба що з трохи дурнішим виразом. А ще кажуть, що в казках зібрана мудрість народна. Та г.. на вона варта, така мудрість, Геральте! Ну, щоправда, Фенна швидко подбала про те, щоб я забув про всі свої прикрощі. Кажу ж тобі, весела була дівчина. Знаєш, що надумала? Страшити разом небажаних прибульців. Уяви собі — заходить такий гість на подвір'я, розглядається, а тут я з риком та ревом мчу на нього на чотирьох, а Фенна, голісінька, сидить у мене на спині і сурмить у дідусів мисливський ріжок.