— Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.
— Привід зрозумілий, — засміялося страховисько, — але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна — то мій татусь. Другий — один кат знає хто, ну, а третій — то я... Бачиш?
З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.
— Бачиш? — повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.
— Бачу.
— Хто ти такий?
— Не розумію.
— Не розумієш?
Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.
— Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто — ти людина?
Геральт не відвів очей.
— Коли вже ти так ставиш питання, — відповів він, трохи помовчавши, — то не зовсім.
— Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?
— Відьмак.
— Ага, — повторив Нівеллен по хвилі мовчання. — Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом — забивають за оплату всіляких потвор.
— Твоя правда.
Знову настала тиша. Полум'я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.
— Припустімо, — сказав він нарешті, — що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає — зіб'ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?
Геральт, притримуючи великим пальцем олив'яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла. На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.
— Та-а-а-а-к, — протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, — треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?
— Ніхто. Я тут випадком.
— А часом не брешеш?
— Не маю такого звичаю.
— А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків — усе більше. З'їж куріпку, поки не остигла.
Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.
— Чого мовчиш? — глитаючи, запитав він відьмака. — Що з того, що про вас кажуть, — правда?
— Майже ніщо.
— А що брехня?
— Те, що потвор дедалі меншає.
— Факт. їх на світі немало, — вищирив ікла Нівеллен, — і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує — а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.
— Ніяка ти не потвора, Нівеллене, — сухо відповів відьмак.
— Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш — мене всього аж трясе з цікавості!
— Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі — взяти в руку мого медальйона.
— Га! — рикнув Нівеллен так, що полум'я свічок на мить нахилилося поземно. — Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!
— Ні, Нівеллене, — спокійно відповів відьмак, — це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.
— А якщо знаю, то й що?
— Закляття можна відчарувати.
— Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?
— Умію. Хочеш, аби я спробував?
— Ні, не хочу.
Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п'яді, червоного язика.
— Ну що, приголомшив я тебе?
— Приголомшив, — визнав відьмак.
Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.
— Знав я, що тебе приголомшить, — сказала вона. — Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.
— Та нема вже чого.
— От зараза! — потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.
Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп'яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.
— Як ти вже, напевне, зважив, — почав він, наливаючи гостеві й собі, — околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, — провадив Нівеллен, — достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця...