І ось Зелені Млини. Там агроном Журба, геть не байдужий до неї ще з козівських курсів, де викладав рослинництво. "Рудий геній" (так його прозвали на курсах) рослини знав чудово, знав усі їхні таємниці розселення та розмноження, Мальва збереже на все життя теорію подвійного оплодотворения окремих видів якогось професора Фінна, яку перейняв Журба на курсах у Білій і читав її тут з винятковим захопленням, серця ж жіночого "Рудий геній" не знав, боявся, гадаючи, напевне, що воно облаштоване зовсім не для нього, не для таких теоретиків, як він, а для мужів практичних. Мальва ж була не простою слухачкою, а ще й парторгом на курсах, вільно трималася з директором курсів Сосніним, ба навіть з Климом Синицею, який покладав на курси великі надії й учащав сюди, щоб і самому послухати "червоних професорів". Ну, а генії обережні, вони вміють все виважувати на своїх незримих терезах. Мальві цей Журба чимось подобався, можливо, своїм благоговійним ставленням до рослин, своїм відчуттям їх безмежного світу. Лише на випуску, запрошена ним до вальсу, вона натякнула Журбі, що не байдужа до нього. Ось тепер і запитала Яшу Тимченка: що ж бо це там, в Зелених Млинах, може змінити все її життя на даному історичному етапі? (Чи то Федір Журба?..).
Виявляється, ні. Заворгові нічого не відомо про її стосунки з Журбою, Яша прийшов у райком пізніше, коли курси в Козові вже згорнулись, і має уявлення про них лише по записах свого попередника, який опікав ті курси від райкому, готував про них довідки для вищих інстанцій і в тих довідках неодмінно приписував Сосніну в його лекціях то правий, то лівий ухил. Яша, напевне, не вельми розбирався в тих ухилах, між іншим, як і Мальва; для нього основне важило — є чи нема в людини погляд вперед, у майбутнє, йому здавалось, що у Мальви Кожушної такий погляд є, тому він підтримав думку першого про Зелені Млини. Яша сказав, що саме їй, Мальві, випала доля збудувати перше соціалістичне село. Не у Вавилоні, не в Козові, не в Прицькому, а саме в Зелених Млинах. Для цього, мовляв, не потрібно нічого вигадувати, а знести хуторне, поставити на рівному степу одну–єдину сучасну вулицю, соціалістичну вулицю, підкреслив Яша, а хуторне розорати, зрівняти з землею, засіяти пшеницями, гречками, медуницями, тобто треба ще раз розкуркулити Зелені Млини й витворити з них соціалістичне село. Яша говорив так запально, що Мальва збагнула: ця ідея нового села належала саме йому. Либонь, так воно і було насправді. Вислухавши його і бачачи, як він розквітнув, малюючи їй майбутнє Зелених Млинів, а ще знаючи, що діло таке геть не на часі, Мальва мимоволі розсміялась: "Вам хочеться, Яшо, щоб лемки вбили мене за ті хутори? Вони ж бо існують на них з діда–прадіда, відколи зайняли цей степ". Яша не розгубився, більше того, він навіть повищав, пробігся по кабінету, холоші його залопотіли зовсім відважно. "Вб'ють — назвемо село вашим іменем… Село Кожушне!.. Ге, не кепсько? Пам'ятника вам поставимо. Я вже, як–не–як, потурбувався б про це. Та і Клим Іванович, певна річ… Хоча тепер рідко вбивають… Ворог почав діяти тихою сапою. Тихою, Мальво Орфеївно". — "Дякую, Яшо, що втішили мене. Тільки не так просто вирвати лемків з тих хуторів. Це майже друга колективізація. Це треба зламати людям все їхнє життя. Зламати, Яшо". — "Правильно! Тільки так: зламати. Ні Аристарх Липський, ні товариш Журба, ні вчителі тамішні вже не здатні цього зробити. Вони там усі свої, всі родичі, всі одне за одного горою стоять. А ви собі з Вавилона… Чужа… Стороння… Не відразу, певна річ, а вбудетесь, розглянетесь, а тоді гайда трощити, ну що ж — честь і слава вам…"
Прикро було, що цей Яша Тимченко майже ні за що не ставив її життя. Все ж мав досить такту, щоб сказати: "Я піду на ваше місце, коли що". Мальва відчула, що він би зараз пішов, у нього там є навіть дуже гарний друг, Домірель, вчитель, напівтурок сам, пішов би, та молодий хлопчисько ще — лемки не повірять такому. Тут він заворг, це зовсім інша річ, тут за ним перший, райком, штатпроп, Глинськ. А там все це відразу подаліє. Там заяшкають. "Не ті часи: ні коня, ні шаблі, ні тачанки. А ви, Мальво, саме враз для такого діла. Доміреля скоро приймемо в кандидати, то він буде вашою правою рукою, Домірель чудово малює, то спершу нехай намалює їм те село…" Він не став переповідати Мальві про Журбу, про Аристарха, про інших — то все народ складний, з лемком треба пуд солі з'їсти, щоб напитися води з одної криниці. Погодилась, але за одної умови: якщо лемки самі приїдуть за нею, попросять.
У цьому Яша Тимченко не завагався ніскільки. Приїдуть! Сам Аристарх прибуде за нею. Аристарху конче потрібна ось така "чужа" людина. Щоб зіпертись на неї. Тимченко провів її до візка, на якому приїхала, поправив на конях збрую, обурився при тому, що коні коростяві, що такій гарній жінці на коростявих конях ніби й не личить. "Нема інших", — зітхнула Мальва, а заворг, випровадивши її, заспішив до умивальничка, що висів на стовпці у подвір'ї, — напевне, побоювався, щоб короста не перейшла на райкомівські коні, догляд за якими з деяких пір лежав на ньому, — райкомівський кучер Хома недавно помер у дорозі. Райкомівці, ба навіть сам перший, їздили тепер без кучера, а штатпроп Головей ходив по селах пішки, оскільки боявся коней, не вмів ними правити. "Іще завезуть кудись…" — казав Головей. Він прибув сюди рік тому з Одеської школи штатпропів, цитував напам'ять усіх великих філософів, а коней боявся.
Всю весну Мальва чекала, та посланець із Зелених Млинів так і не прибув тоді. Посіяли буряки, і вродили буряки, і довгоносик їх не сгрубив завдяки Мальві, і дійшло аж до цього першого бурякового балу, на який прибули лемки і з якого вона привела Журбу до хати…
А це приїхав. Без втручання райкому, без спонукань Яші Тимченка — сам приїхав. Політав на гойдалці сам (Мальва почувалась кволою і не стала з ним). Стара Зінгерка зовсім розмріялась на печі: може, й сама доля прибула за Мальвою.
Коні у шорах, вудилах, одне слово, в такій збруї, про яку Вавилон уже почав забувати. Виїзд той витлумився з розгаслої весни на Вавилон, наче з казки, забрав разом із Мальвою і мене, геть ослаблого на вавилонських затірках, які тут ще богвість по–чиєму називали шліхтою. Відпускаючи Журбу за Мальвою, Аристарх заодно написав цидулку моєму батькові (вони колись служили в одному продзагоні), нагадавши, що його, батькова, мати нині одна, без діда, в хаті й води подати нікому, а там, у тебе, мовляв, Валахів — як сміття, то чи не прислав би одненького до старої, Вавилон від того не збідніє ніскілечки. Тим "одненьким" у Вавилоні виявився я, Валахи з радістю подарували зайвого рота Зеленим Млинам (на одну весну!), але мені здавалось, що, як і Мальва, їду туди на все життя (так ґрунтовно вони мене виряджали). Мальва всю дорогу витирала очі крайками перкалевої хустини, а надто обіймав її той туск, коли проїздили через притихлі, звечорілі села. Журба втішав її, але не так уміло, як міг би те інший на такому панському возі. Тільки показував на підв'язані кінські хвости (у Вавилоні повелось відчикрижувати хвости по саму ріпицю і стригти гриви, від чого коні щось істотно втрачали) та ще на лискучі крупи, що аж палали при місяці: "Заспокойся, Мальво, ти ж бачиш, які у них коні. Це, братику мій, Зелені Млини, а не щось. Лемки!" Мальва все допитувалась про лемків, поцікавилась, чи працює знаменитий млин… "Атож, атож!" — радо викрикував Журба, а коні сприймали те як погукування на них і рвалися вперед. Запитала й про помешкання в тих Зелених Млинах. Журба сказав, що житиме вона в хаті Тихона та Одарки. Були такі в Зелених Млинах Парнасенки… А ключ від хати у нього, може вручити хоч зараз. Вони з Аристархом усе обмізкували. Хата на самій околиці, у запусті, над ставочком, місцина просто райська, жити та бути. "Атож, атож!…" — зітхнула Мальва, передражнюючи його…