— Піду обмию чоботи біля жолоба…
— Ну, що ви, що ви, яке миття? Ставте он біля моїх, нехай стоять. Мої теж не кращі. Роззувайтесь. Тут десь Клим Іванович мав капці, нікудишні, але що ж. Ось, прошу.
Роззувся, поставив чоботи біля Мальвиних, вступив у капці й лише тоді впав у крісло.
— Пішки аж з Журбова. Ніг не чую. А тут таке гарне свято. Чистий четвер… Ну, розказуй, як ви тут? Комуна ще?
— Комуна…
— А чому таким тоном, Мальво?
— Доживаємо останні деньочки. Завтра їду до Синиці, нехай закриває комуну.
— Нічого немає вічного, Мальво. Вічні лише люди. Сіпович тут?
— Тут.
— І Ярош тут?
— Тут.
— І Гуменні обидва?
— І Гуменні…
— От бачиш. З ними я починав. А тепер скільки вас?
— Сто два комунари. Зі мною.
— От бачиш. Сто два. Сто два революціонери світового пролетаріату. А ти панікуєш…
— Як добре, що ви прийшли. Може, завтра вже було б пізно… Ми як на вулкані. І ось ви прийшли. Вони написали вам?..
— Ні, я сам приїхав. Але комуна своє діло зробила. Тепер колгоспи, радгоспи хай зроблять. Вона довела те, що й належало довести: земля може бути спільною, як вода і повітря . В комуні. В добровільній асоціації. І це не вигадка утопістів минулого, а реальний досвід нашого віку. Мій, ваш… Тут щось вечеряють?..
— Аякже, аякже. Є молоко, хліб, пиріжки з горохом. Мати передала. Я зараз… Клим Іванович тут нічого не тримав, мишей боявся. А я тримаю. Столовка працює з перебоями, дехто захотів брати продукти додому, готують самі собі дома. Клим Іванович забороняв, а я дозволила. Кажуть, ви також це дозволяли?
— Дозволяв. Не дозволяв тільки самогоноваріння. Ха–ха–ха!
— Тепер у селі гонять. Не знаю точно хто, але гонять. Може, збігати? Попрохати сторожів? Для вас — із–під землі дістануть. Народ дружний.
— Ні, ні. П'ю тільки казьонку, і то коли є.
— Що б то тримати у шкафчику…
— Без цього комуна не загине.
Пив молоко.
— Ну, а де ж син?
— Син? — спохопилась Мальва. — Син там, у матері. Нехрещений. Мені ж тепер і дитя хрестити зась. Ось яка я тепер із вашої легкої руки… Аж не віриться, що ви тут. У гості, чи як?
— Хм, як сказати? Може, й на все життя. Якщо не проженуть.
— Сюди, в Семиводи?
— Сюди…
— Значить, комуна житиме?
— Ні, Мальво. Землю віддамо в колгосп. Коней, корів, усе віддамо, нехай хазяйнують. А тут заснуємо МТС. Машинно–тракторну станцію. Першу, показову, опорну — як хочеш називай. Нове діло, і я попросився сюди з Москви. Сам напросився. Написав листа нашому Чубарю, ми ж бо з ним давні знайомі, ось він мене і послав сюди. Директором МТС. Чубар був у нашій комуні, ночував оце тут, у цій кімнаті. Влас Якович — дуже непосидюча людина. Для нього нічого не означало залишити Раднарком на заступника і приїхати в степ. Один раз поза справами їздив і на дрохву… Не полювати, а лише полюбуватись. Сів на коня, під'їхав і дивився, як пасеться дрохва. Одну я таки вполював для нього. Не витримала моя душа, бабахнув з коня. Одинадцять кілограмів. Була тут гарна вечеря, тепер йому довго доведеться розплачуватись за ту дрохву…
— Не розумію вас…
— Тракторів вимагатиму, машин, різного реманенту. Аякже! Коли голова Раднаркому смакує запольовану тобою дрохву, може, вперше і востаннє за все життя, то це, Мальво, так просто не забувається. Навіть оця скромна вечеря запам'ятається, Мальво.
— Жартівник ви, Вікентію Мстиславовичу. З'явилися зі свічкою, тепер про вечерю. Яка ж вечеря? Якби хоч свіжі ці пиріжки. Коли б знаття, що такий гість…
— Нагорі хтось живе? — показав Соснін на стелю.
— Ні, нікого. Я деякий час жила там після Володі.
— А наче хтось ходить…
Мальва завмерла, прислухалась. Справді хтось наче ходить.
— Це Чумак! Точно Чумак. Певно, чіпляє нового лозунга.
— Який Чумак?
— Наш сусід, голова колгоспу. Прямо життя нема від нього. Все комунівське хоче усуспільнити для колгоспу. А наче ж свій. З комнезамівців. Ви, певно, знали його?..
— Ану, ходім, — рвучко підвівся Соснін.
Мальва взяла лампу, вибігла на східці, тоді згадала про ключ від мансарди. Поки вернулась, знайшла ключа, відімкнула двері — ніякого тобі Чумака й ніяких слідів його агітації. Тільки простелений кожушок на ліжку, біля ліжка розбиті чоботи з онучками, а з розчиненого у парк вікна звисала прив'язана до підвіконня міцна мотузка. Мальва підійшла до вікна, присвітила лампою вниз. Під голим кущем шипшини стояв Данько, босий, із непокритою головою, руки ховав за спиною, не піднімав очей, либонь, ще мав надію, що його не впізнають. Поруч валялася його шапка, яку, напевне, загубив, коли спускався по мотузці вниз. Ось де він знайшов собі схованку від Македонського! В комуні. А той шукає його по селах.
Далі Мальва діяла майже підсвідомо. Поставила на підлогу лампу, зірвала з ліжка кожушок і пожбурила у вікно. Туди ж викинула і чоботи з онучами, їх піт видався Мальві знайомим і від того ще більш осоружним. Тоді похапцем вибрала мотузку з вузлами й, зачинивши вікно, сказала Сосніну:
— Ходім… Замкніть двері…
— Це і є Чумак? Дивно…
— Ні, це Данько. Я потім вам розповім…
Зупинилась перед дверима, підкрутила ґнота у лампі, посміхнулась:
— Тепер я там не засну і вас туди не пущу. Доведеться нам заночувати тут. А завтра щось придумаємо.
— Помиримось. Та й який там уже сон.
Мальва постелила йому в ніші на тапчані, для себе зсунула докупи два крісла й, погасивши світло, забилась туди. Комунівські сторожі щогодини били в рейку, перегукувались із колгоспними, що нагадували про себе дальшими, глухішими передзвонами на колишніх куркульських дворищах, де ще не так давно вили на ланцюгах собаки. Тепер Чумак тримав по тих дворищах де реманент, а де коней, корів, овець. Були й кури, але Чумак роздав їх селянам назад, щоб не склювали до сівби насіння, якого мав обмаль.
Соснін заснув, ще Мальва й не почала оповіді. Було йому за п'ятдесят, після поранення лікувався в Москві, тепер сіпавсь уві сні, стогнав, аж доки здолав його спокійний і рівний сон. І чого б ото людині метатися по світу, місити багнюку, битися, страждати, писати листи голові Раднаркому, а не тихо сидіти в столиці, пильнувати своє здоров'я, сім'ю, дітей? То великі невгамовці, що впродовж усього життя заставляють свою власну долю за майбутнє, за щастя інших. І Мальві тут аж ніяк не солодко. Сьогодні, завдяки Сосніну, все обійшлось якось легко, не було у ній страху, навіть не вірилось, що всі ці ночі Данько міг жити над нею, хоч могло бути й таке. Могло. Але скоріше, що днями сидів тут, а на ніч вибирався зі своєї схованки.