розумію. Раз була прибилася під своє вікно та й не знаю, де я. А вони регочуть у хаті та й кажуть, що під вікном стою, під вікном. Тепер маю намір сісти й нікуди вже не виходити, щоб не хитрували з бабою. Що мені заплачено — то що ж; як це моя хата. т
Минули ще одну пустку по ліву руку. Йому згадалися люди з обох хатів, що вже й сліду їх не було. Далі й третя мала проглянути чи то за деревами такими, чи за стовпами.
— Що це таке велике на місці меї старенької хати? — Баба намацувала стовпчика, де був хід через перелаз. Вона впізнавала сучечка знизу поперечки,— не випав, хоч і торохтів у дупельці, коли поторкати, бо трохи навскоси стримів.— Беріть заходьте з того боку, бо нема віри, що й цього разу відчинять. Чось такі люди поробилися — ти на двері, а вони вікнами в городи. Бог дасть, то когось переймемо. Але де це мої двері й мої вікна?
Саркофаг. Це слово народилося з дальшої відстані, коли він побачив. Але під стінами з білої цегли уявлення про щось велике й трагічне розпорошувалося. Відбите в душі перед цим побачене ще не встаткувалося в думку, з якою можна було б сміливіше оглядати будівлю. Спогад такий, абощо: саркофаг.
Чи то так Страх перевтілився в щось темне й кострубате всередині саркофага,— заглядали в нові шибки, і в очах поставали менші вікна старої хати. Страх, одтулившись не тільки від душі, але й втілившись у недосяжні для них тепер речі, зорив на них живим і безтрепетним єством зчорнілої всередині саркофага хатини.
— Біжіть десь людей допрошуйтесь, щоб чимсь одколупува-ти.— Баба обзивалася з потойбіччя якогось— Хоч вам повірять.
"Далі шлях без страху й без Страху,— чітко намислив, оглядаючи з вулиці білі стіни і не вкритий ще верх.— Так зовсім небагато часу знадобилося, щоб стати вільним, й невідомо, чи цей час може дорівнятися прожитому бабою. Всього зазнавши, вона одвіку не мала страху".
Той самий, ще з дитинства, світ розгледівся йому в широких вікнах іншої хати з дерев'яною галереєю одпроти колишнього емтеесу. Вчорашня розмова за позаливаними пивом столиками в гурті молодших парубків, але ж таких дядьків, не могла б повторитися й цього вечора. Дарована котримсь іронічним голосом — на вухо тако, мовляв, свої ж люди,— більша воля серед цього гамору, ніж він міг дозволити собі сам, впевнила на якийсь час, що й він такий, як і вони. Цей вибір солодкої вседозволеності, що потребував і відповідних рухів, слів, поглядань на інші гурти чоловіків за сусідніми столиками, повертав до всього чогось такого, що обминуло в житті як недосконалість, нікчемство, але вабило й навіть ставало навік недосяжним, нагадуючи про таке втрачене, яке могло обернутися й спасінням од усіх таємних пристрастей і вад, набутих у вищих коридорах суцільної пристойності і заборон. Іронічний голос намовляв й ще на одну аж зловтіху: не поспішай та проведеш. От тільки йому немов дозволено буде й нікому більш.
"Повернення блудного сина. Спокута через гріховність на втіху всім".
Вже й самому проясніло на цю пору: його погляду дошукувалися чиїсь очі, його ліктя торкалася чиясь рука, злегенька вибираючи на столі порожні пляшки.
"Від тебе жадають щонайменшого — малішого не буває,— але обіцяно значно більше. Мусиш оддати тепер, а своє одержиш колись, серед вічності".
Тепер вороття туди не було. Повернення до гурту сприйнялося б як зрада...
Схиленого на штахети, його ніхто не розпізнавав,— виб-редали з буфету то поодинці, то гуртами. Так добре було вгадувати кожного по голосу, думати, кому в який бік — де хто живе.
"Позбувшись страху, здійсниш цей гріх. А затим прийде усвідомлення, що ти негідник. Згодом, коли вдасться вижити, мусиш вступити в еру сорому".
Глибоким снігом вигреблися до кущів на хатниську,— не було й тут сховку. Єдиний просвіток серед молодих кленових лоз закликав ще до якогось пориву. Як господареві колишньому цього вже змертвілого обійстя, йому було відомо пристановисько для них обох,— не одпускаючи за руки одне одного, брели до єдиного височенького дерева з того краю колишнього садка. Ця яблунька, пробившись з кущів безу, виросла й схожа була на лісову грушу-дичку. Одного разу на ній вродили такі яблучка — мовби стовпець вощини в кожному замість осереддя.
"Однакові думки — коли обіймаєш дерево й жінку".
Приторкувався обличчям до волосся, яке ввібрало запахи кухні, диму і ще чогось хатнього,— такий дух живе на вистудженій печі. Обхоплював пальці, що невміло шукали на ньому захистку, пучками вимацував кожну клітину на шкарубких долонях.
"їм відоме те, що й тобі,— думав про дівчат і жінок, які одступилися разом з його дитинством до зони побожної недоторканності.— Тільки світу довкола них ширше, ніж в тих, з ким досі знався".
Та й ніщо інше не могло б порівнятися з ніжністю її шкіри, яка довірливо відкривалася його пальцям і холодові зимової ночі. Пригортаючи куций одяг з обох боків, щоб мороз не вкрадався досередини, де народжувалося таке жадане й аж несподіване тепло, він почав бачити глибше й висо-кіше на цьому відомому одвіку закутку людського буття. "Цій спокуті не буде кінця, хоч як би вона не дякувала за радість нового пізнання й не впрошувала берегти себе".
їй треба було ще перебігти трохи колишнім його городом, щоб потрапити в котрісь двері старого цегляного будинку, де на неї чекала покара за пізнє вертання. Ані жодних змін не позначалося на містечку з хатами навколо його хатниська й церквою трохи нагорі через дорогу.
А мені вже переказали, що він спорядився на Далекий Схід. Ну, думаю, мовчи, побачу, що далі буде. "Ти мені там щось збери на дорогу". Що ж тобі зібрати,— хіба це такий вже далекий край. "А може, там заночую",— викручується мій чоловічок любий. Ага, як ти такий, то сам собі роби. Думаю, виду не подам, а сама ока не спускаю: що ж ти далі робитимеш. Врізав собі сала; ого, це на день стільки. Й якось так жалібно до мене: ♦То ти мене що, й до автобуса не проведеш?"— "А ні". Поїхав мій Гриць, надутий, засмучений; але так тобі й треба, думаю собі, як ти сім'ю покидаєш, та ще й сказати не хочеш. Чи я тобі ворог? їдь-'їдь; мені не звикати самій за все думати. Володька Вільчинський тоді якраз головою сільради робив, каже: "Впускай у ту половину артіль, бо діла не буде". Отож-бо ми й мали.