Часткою своєї душі ти в минулому, і ніяк не одірватися, бо занадто багато кров'яних коржів на його стінах; іншою ж часткою не живеш ніде — ні в своєму часі, бо не був у ньому чимсь, та й майбутнього несила вже доторкнутися, бо воно не потребує твого реставрованого болю; ти не можеш закінчитися нині, як належить" закінчуватися кожному за свого покоління, яке хоч трохи збувається, і судитиметься тобі стати міфом минулого часу, раз проз раз зринаючи в підсвідомому нових політь вже не як повчальна істина, а як прокляття зі знаком реставрованого болю.
Був би наївнішою людиною, то подумав би, що страх, народжений світовими ляками, хоч трохи зрівноважує тебе в шаленому перестрибуванні земляних дюр; живучи між страхом і нестрахом, спроможний усвідомлювати себе як живу істоту. Але ж страх поволі одлучається від душі, рушаючи вже своїми світами, стаючи знов планетою чи світовим міфом. Пращури колись щось таке вкоїли, що Страх зірвався зі своєї орбіти і вступив у зону Душі. Відтоді почалося існування світу за дією терезів, які виважували й інші ознаки світового Духу.
Страх ступає поруч з тобою, і ти не знаєш собі означення. То що — з ним, як з істотою, до себе подібною, прошкувати далі нескінченним світом?
— Де це вже я, людино? — Опудало таке вибредає на цей куток містечка проз Міцеїшину хату.
"Перед світлом,— подумав з радощів аж великих,— до якого дісталися різними світами".
— Котре то ще з вами, що й назвиська йому не даси? — спиталося опудало, вивільняючи трохи вуста з-під хустки, кінцями зав'язаної на спині, як у малих дітей. Дістало паличку з-під руки й просунулося далі на світло.
— Так мовби товариш мій, якому нема де переночувати.
— Хіба що.— й не страх, але поставали так оддалеки й буцім впізнавали одне одного.— Бо й добре йти не самому. Як тако в цій гулячці склизько — впадеш, і до ранку пролежати можна. Думала, до гантобуса не добіжу сьодня,— чось тіпало мною, аж ну. До чого цей світ прийшов, що метрів поділити не можуть. Вони мені сина не дали оплакати, бігом на суд потягли. Та бо-ж, це якби колись, не помиряться, чи що, то батько раз і в комору одселив,— живіть собі. Та й не були такі розумні. Як без цього дурману не стало їй життя, то вона од Миколи геть одсахнулася. Тепер божиться, що в Крим не поїде нізащо, бо це буде повернення до старого. А що ж ти тоді думала? Мала собі таку я м у, де це збіговисько було. То їй Сашко знадобився. Він її за жінку не мав, от так аби жити та наркоту споживати. Цього в мусарню беруть, а вона гайнула до Сімферополя до Тенгіза. А те бідне виходило з цеї ломоти, вже ж який він тобі товариш. То вона, бач, не повірила, гайда знов на Київ за ліками. А тут хлопнули, і вже вона на Сашка зуба має. Думає, той на себе візьме все, а коли ні, то і їй дещо світить. Тепер на цій д у р ц і, та побивається, що курива не дозволяють. Того немов одпускають, але паспорта не оддають, певне, на тюрму закрили. Хіба ж то люди — тіні одні. А й вони, проте, право мають якесь. Закон і їх обділяє. Одсидять, скільки належиться, а тоді оддай їм їхнє. Схаменулася, що й за нею якісь метри рахуються. Але ж не втрималася, підсіла знов на цю бридоту, а сама ж така, що й п'яти років не протягне. Боїться тепер, щоб у тому домі з ума не зійти. А мусіла йти та якогось коржа однести: невістка. Виспівує собі: "Я с начальником бьюсь, я тюрьмьі не боюсь, я боюсь, что к тебе не вернусь, ой, ой, ой". Сподівається, що як вишкребеться звідти, то все покине, й Сашка, й решту От же ж новий клопіт: пиши, бабо, розписку, то, може, одпустять. Хай забирають ту квартиру, хай що хтять роблять,— я до свеї хати вернутися мушу.
"Це вже не світ і не коло,— стоячи плечем до бабиної спини, втихомирено думав щось про таке — й не про своє, й не про бабине,— й не дюри навіть".
— Чось ніхто не одчиняє дверей,— де ці люди поховалися. Може, навала якась, а ми лазимо туто та шукаємо лиха на свої голови, гукніть-но ви ще Міцеїху. Це хіба не її хата, що за колишнім молочарем? Я боялася далеко у двір заходити, півень такий, скаче як собака на спину.
— Бабо Міцеїхо,— промовляв стиха, так догоджаючи другому подорожньому; гукає ж.— Оно рядна хтось покраде.
-— Маєте правду, людино: таке біліє на півсвіта,— покивувала оддалік вже цього подвір'я.— Але я дивлюся, що з того боку. Коли вони вспіли понаставляти цегляних будинків? Ми, дурні, з Миколою збігли села, а так би, може, й нам перепало.
Прочинилися двері широко, але з темряви сінешньої не захотів ніхто виглядати.
— Осьдо питаються, чо дід грошей не оддає?
— А звідки тепер маю брати? — обзивалося з темних сіней— Як він понапозичав та казав, що баба оддасть. Ще з Закусилівки люди довідуються. Кажу, хай ідуть на кладови-сько та з діда стягають.
Вони перейшли попід той бік тинів, щоб їх було довше видно з Міцеїшиного подвір'я.
— Мала у "ідрі під попелом трохи залізних рублів. Але як пам'яті геть не стає. Хіба раз серед ночі вкрадався і грібся? А так хто тобі, дурний, висипав би на город,— мусив канючити в людей. Вертатимусь, то ще гукну. Ніхто мені вказу не дасть, де моя хата. Ходімте, ще з того краю людей порозпитуємо. Не може ж такого бути, щоб люди мене впізнавати перестали.
"Виходимо на кут з новою думкою пошуку".
А Веру Бартунову,— хата з цього краю вулички,— бачити доводилося,— щось то й йому відомо було. Мати, бувало, позаздрить: от Вері добро. Вимиє в одному під'їзді, та й мають копійку зайву в сім'ю. А дочка з ресторану без котлети ніколи не прийде.
— А вам видко, що в Вериній хаті світиться?
— Де ж — хата? Вже цегляні стіни до половини вигнано.
Тепер звертають поволі попри Солом'яну на містечко, шукаючи якогось ближчого знаку.
— А той як упрігся, то покрадьки та покрадьки. "Де ж утрьох, як тільки двоє нас?"
— Вони мені якісь гроші вткнули. Бач, таку ціну за хату склали. А кому то відомо, скільки хата на цьому світі коштувати може? Не маю чим вернути їм зара, бо цій наркоманці щось тра було односити. Впослі, може, зберусь на копійці. Позгадую, хто мені що був винен. Кому набор давала. Бо так люди не дуже й роздобрюються, щоб кому скластися та помогти. Ці нові господарі меї хати чось так сміються з мене,— я нічого не