— Тамара, кажи правду,— вже наче тут без Порохнюка обійдеться, що їхнє обох жіноче діло, й хай хоч тут не лізе,— ти що помітила чи ні?
— Ганю! — та в крик.
— Тамара, що я Марині скажу — щоб вона мені згадувала вечоринку? Я тебе просила за Петром дивитися, щоб він не напивався.
— Ганю, пождіть. Порохнюк, скажіть ви що! Бо я не маю сили з цею Ганею говорити. Ганю, коли я там де мала час, як тра було на столи ставити. Порохнюк, я вам не хтіла типіро казати, але я боюся, як цей Петро зара прийде. Я мовчала, Га-а-аню,— аж присіла під тином, дрібно тако кулаком побиваючи коліно. Але це ще тако мовби до себе мова, ще вона осьо мусить не те сказати; очі вирячені і шепіт хрипкуватий — от далі хай хтось-но не скаже правди на цьому подвірї! — Порохнюк, ви Матвійовичу казали на Плахотнюка? Ви Плахотню-кові подарували, то нащо ж ви знов кажете! Але пождіть. Не мій Микола розбороняв вас з Петром? Петро сказав: "Ми сусіди, але Мушакові не пробачу". Ви будете тепер згадувати, котрі жінки за німця як жили. Порохнюк, побійтесь бога! Ганю, вибачте мені, осьдо на хлібові святому поклянуся, але — не мона так, Порохнюк Петро каже всьдо-го на горі, чи нема вас у Гані, він забувся удома папіроси і хтів вас спитатися.— Дивиться на Ганю вже аж винувато.— Я навтьоки, буцім я не почула. Ви Петра не знаєте? Стань на слово "ідне, то він невинуватого зробить винуватим. Порохнюк, це вам не в карти з Плахотнюком грати! Петрові втрачати нема чого.
— Дурна! — як вдарило їх обох. То бач, він ще не забувся, як, а вони, тютьки, туто щось йому кажуть, до нього обоє, щоб цс не показував мови свеї, бо як почує той за тином, то буде тут їм усім разом.— Ганю! — як-то з душі знімаючи цих двоє змучених рук, яким несила було захиститися од Порох-нюкового слова, і в мові її, і в руках то кожному ж стало б видно, як ця змучена людина навчилася дарувати усім мучителям світу. Та де, не пробачення, а така байдужість всередині і довкола тебе, ну от хай би тамо що хоч, а тебе цей параліч не одпускає, та й. Десь до іншого світу кричала б, коли б там чутно було що з цеї грязі й темряви. Вона так і хтіла б, повторюючи тільки губами знов ім'я цеї хазяйки, бо за що інше тако то за що ти зачепишся, щоб цеї віри, скільки її там всталося, не вбувало. Й диво, що тепер так виходило, що це її з Ганею обидві душі промовляли, але ж голосом то Тамари-ним, і чутно то так цей голосок ще й нічого, і їм нема це-го
більш роботи, як поставати, побравши себе спухлими руками попід пахви,— ото слухачі; а ця буцімто мусіла й собі ж передати це слово як поклик, а щось іншого імені не знаходилося в затурканій голові, й що ж, чує сама од себе: "Ганю",— таке тихе й аж злякане впізнавання тепер свого цього імені, а затим й інші якісь імена давалися взнаки таким чимсь непізнаним, ну от не подумала б, що, когось називаючи, може тобі інше щось таке уявитися, геть далеке од цього всього їхнього життя з вечоринками, слізьми, Порохнюками, Маринами, Петрами; Ганю. Але як цей звук на її ім'я бере вертається знов до її слуху, то вона з невірою вже й до Тамари, й до цього Павла одступає в якусь нову тепер для неї і невідому глибину свого подвір'я, й аж наче оці-го низенькі яблуньки над нею тако високо понаставляли свої й найнижчі гіллячки; от де тепер її видно й цим двом, і тому всенькому світу, до якого вони слово звертали й не діждалися хоч би тобі букви одної на ці — їй-бо, Порохнюк правду каже — дурні голови свої.
Якогось порятунку дава-но шукати, бо од цього Порох-
нюка не діждешся, його вже самого не знати, куди перти, додому чи на кладовисько.
— Ганю!—доходить щось до неї потроху з того забутого й несправжнього стану, який був заволодів нею й цими ж двома, напевне. То це слово не видумане, а що ж вона собі надумала, буцім світові цьому край настав, і вже вони це всі й не вони, й імена їхні не такі всі, які їм були відомі кожному перед цим трохи. Порозходяться, а їй тут живи; віри нема, що це далі якусь мову чутно буде. Заціпило цій лепеті Тамарі, от же ж; то це вони вже вдвох, ця Тамара з цим Порохню-ком, диви-но, як то позмовлялися, і вже до неї тако — ну мов чужі; вертається щось знайоме таким аж знов буцім криком:— Беріть-но цього Петра, хай не лазить.
То вам такий уже клопіт за всіх цих Петрів; а вона ще з думки не сходить, що завтра знов тра побачитись і якось виправдовуватися, й тако ж далеко не дуже втечеш. А цим що? Боже, так провидніло їй з новою ще не дуже вгаданою думкою: їй ту то бути та й ніде більш, а ці Порохнюки й ці Тамари з Петрами, то вони вскрізь, і щоб ти їм сказав — будьте й ви так само, то язик не повернеться, це тра, щоб все в цьому світі попереверталося й не так зовсім називалося і не таке мало значення, що їм відомо; от хата, ця гули ця, городи оно попід гору, під той ряд хатів, де нова гулиця. То їм так кортить новий оце-го лад дати її мові і її думкам, чи чого вони повитріщувалися? Знов за Петрів, щоб же не так собі страху завдавати, сказали б лучче, бо вони тепер у ній якогось порятунку дошукуються, й самі ж несправжньою мовою обзиваються, таке щось зовсім за інше буцім їм думка; такі веселіші аж наче поробилися, бо це ж буде роботи з тою старою хатою сестриною, і ця Тамара аж тако моргає їй обома очима, що ти не журися, нема вашої ніякої провини. Який гріх, Ганю! Чуйте, Га н ь; осьдо треба тутечки щось, бо гвалт, як це вони повибираються з цього двору, як така облога.
— Ганю!
Вірить їм так, наче дитина, а нема ж більш нікого, щоб хтось ще їй правду сказав, а не тільки ці двоє людей. Та й мусить дякувати їм і за правду, й що прийшли ще й на другий день одвідати; і хай вона геть не журиться за Марину, а бере цього Петра.
Й що думаєш,— у крик:
— То скільки він захоче,— і вже далі додумує, щось на собі тако обмацуючи, ці хрензлі на хустці перебирає, не вірить, звідки така в неї хустка,— цей Петро?
їх з Тамарою обох ніби що піднімає, от хвиля така з вітру буває, що може аж в той куток двору однести, й обсмикуй тоді спідницю, збирай гичку по листочку. Вірять і не вірять своїм оддобрілим душам, і геть готові тако не знати, яке добро серед цього світу вчинити, щоб тільки настав кінець і доброві, й злу, і щоб вже хай одна порожнеча жила, й більш нічого не тра.