Тільки чому ж інші чоловіки повернулися до своїх жінок і дітей, а Олег — ні? Галина відчувала вже, що простила б Олегові всі його фронтові "романи", якби він повернувся. Навіть тепер, через три роки як закінчилася війна, вона знайшла б у собі сили простити, забути й ніколи не дорікнути, коли б оце раптом розчинилися двері й на порозі став він, змучений, як і вона, всім пережитим, кинувся б обіймати Женчика, а потім нерішуче підійшов би до неї з похиленою, розкаянною головою. Все простила б тоді Галина!
Але Олег не вертався.
Не інакше як слабохарактерний, з лагідною вдачею, але кволою волею, Олег попав під вплив, опинився в тенетах якоїсь розпусної, вульгарної жінки, що цупко тримає його в своїх руках, і не може визволитися. Як це ще вона дозволяє йому надсилати аліменти?.. ,
І гостра цікавість, заквашена на крутій ненависті до тої невідомої жінки, що зухвало забрала в неї чоловіка й у Женчика батька, росла й дужчала в Галининій душі.
Женчикові пішов був сьомий рік, коли він раптом напровесні захворів на запалення легенів. Галина металася між медпунктом, де у фельдшера вийшов увесь пеніцилін, і школою, благаючи колег привезти з обласного центру вкрай потрібні ліки, і коли викладачка української літератури, погодившись, забігла ненадовго додому й вийшла на шлях чекати на автобуса, Галина, знеможена, повернулась додому.
Коло Женчикового ліжка сиділа секретарка сільради, яку Галина попросила доглянути хвору дитину, поки вона збігає на медпункт. Коли Галина вбігла до кімнати з мовчазним, але стривоженим запитанням на блідому обличчі, секретарка міняла на хлоп'ячій голові мокрі рушники.
— Усе марить батьком, а до пам'яті не приходить...— сумно повіла секретарка, підводячись із стільця.й пропускаючи Галину до ліжка.
Хлопчик палахкотів у гарячці, кидався з боку на бік, уривчасто важко дихав і в забутті лепетав:
— Тату! Татуню! Візьми ж і мене з собою... Я хочу летіти. Татку! Візьми!..
Женчик хапонув ротом повітря, притиснув до грудей стиснуті кулачки й замовк. Кулачки розтулилися, й руки безсило зсунулися на постіль. Галина кинулася до синової голівки, схилившись над заплющеними очима й напівроз-критим ротиком, у якому, здавалося, застряло останнє слово "візьми" й стирчить звуком "и", і холодний жах пронизав її...
Вона припала чолом до гарячої синової щоки, стримуючи крик розпачу, готовий зірватися з її уст, і раптом відчула — не стільки шкірою свого обличчя, скільки всім материнським єством — рівне, спокійне дихання Женчика. "Живий! Живий, мій хлопчику, моє дитятко, мій зайчику!" — вигукувала в думках найщасливіша з-поміж людей планети Галина й мовчки виціловувала синове обличчя.
Женчик розплющив очі й здивовано подивився на маму.
— Це ти, мамочко? А я думав — тато,— трохи розчаровано промовив він.— Тато приходив сьогодні. В комбінезоні, в пілотському шоломі...— і замовк, приходячи до пам'яті й зосереджено думаючи про щось своє.
Коли Женчик знову заплющив очі й, здавалося, заснув, Галина обережно перенесла його на своє ліжко. Але Женчик не спав. Обернувшись лицем до матері, він ніжно попросив:
— Мамочко, розкажи мені про тата. Все-все розкажи що пам'ятаєш.
Галина прилягла край ліжка й, запинаючи свій розхристаний домашній халатик і долаючи страшенну втому, яку відчула тільки тепер, коли Женчикові полегшало, в котрий уже раз стала розповідати давно вигадану легенду про смі-лизого батька, що не боявся фашистів і нищив їх на своєму літаку, не даючи їм налітати на наші села й міста та вбивати дітей і їхніх батьків.
Женчик захоплено слухав, притулившись до матері, й інколи просив ще раз повторити якийсь епізод або уточнити деталі.
— Мамочко, а тато носив наган чи пістолет? — спитав він раптом, і Галина одразу відповіла:
— Ну, розуміється, наган, Женчику! Такий здоровий і важкий...
Хлопчик подумав щось і перебив дальшу розповідь:
— Ти, мабуть, забула, мамочко! В тата був — пістолет: усі ж льотчики носять пістолети.
— Правда, Женчику,— пістолет. Так, так, пістолет! — похопилася Галина й, намагаючись надати своєму голосу природного звучання, додала: — І як це я забула про це: розуміється, пістолет...
Женчик мовчки чекав на дальшу розповідь, а Галина скорботно думала: "Бідний! Він і уві сні, й увіч усе марить своїм татом..."
З тої ночі Женчик завжди спав на широкому маминому ліжку поруч неї.
Галина ледве дочекалася тоді канікул, щоб одразу взяти відпустку й їхати до Талліна.
Чуже місто непривітно зустріло її похмурим днем. Розірвані клапті сірих хмар, наздоганяючи одна одну, поспішали кудись із Фінської затоки в глибину цієї маленької, але такої охайної країни, аж Галині не вірилося, що це насправді так, а не штучно прикрашено для "показухи". Хмари низько летіли над гостроверхими дахами будівель і зачіплялися за шпилі веж і тоненькі хрести кірх. Здавалося, саме з продірявлених шпилями хмар сіявся часом дрібний дощ, але інколи хмари розступалися, і тоді ненадовго пробивалося сонячне проміння, що не весело, а журно ряхтіло краплинами сліз на листі дерев і замшілих стінах старовинних будинків.
На привокзальному майдані Галина сіла в таксі й поїхала шукати пристановища в готелі. Але знайти не то що окремий покій, як їй хотілось, а бодай вільне ліжко, аби якось переспати ніч, тепер, коли почався туристський сезон, у Талліні виявилось неможливо. їдучи від готелю до готелю після чергової відповіді, що місць нема, Галина неуважно дивилась на вузькі, мов вихоплені з середньовіччя, вулички й провулки та широкі сучасні майдани з бетоном і склом модерних споруд, але ні історичні пам'ятники, ні останні досягнення архітектури не цікавили Галину — вони були не для неї.
Відколи вона вийшла з вагона поїзда й, несучи легку валізу, пройшла через гомінкий вокзал і опинилася в місті, її не покидало відчуття казковості. Усе здавалось їй нереальним: і те, що вона таки приїхала сюди шукати Олега, щоб повернути його до себе й Женчика, і стара ратуша з флюгером угорі, і навіть цей мовчазний естонець шофер таксі в якомусь чудному маленькому кашкетику. Усе якесь фантастичне, неначе Галину нараз перенесено в химерний світ, але не з добрими феями й потішними гномами, а в той похмурий витвір людської фантазії, населений відьмами й перелесницями, що одна з них причарувала її чоловіка й десь тут, за цими старезними стінами, тримає його, безпорадного, в чіпких, пекельних руках...