— Нема, нема, дитино моя... та вже й не буде... Не приїде до нас... Чужі ми стали йому, Женчику! Нема...
Вражений незрозумілим маминим плачем, хлопчик розтирав по щоках Галини патьоки сліз і приказував заспокоюючи:
— Не пач, ма! Не пач!..
Від цього Галина зайшлася сльозами ще більше, а Женчик, щоб якось розраяти маму, притьмом одірвався від неї і за хвилину простягнув їй свого улюбленого оксамитового котика:
— На, ма, погайся!
Новий потік сліз залив Галині очі й лице, але то були вже теплі сльози розчулення й вдячності, від яких стало враз легше на Душі. І тоді ж Галина сказала собі: "Що б там не сталося, а треба жити! Не для себе, бо що мені тепер житг тя, як не осоружна моральна мука,— для Женчика мушу жити. Для цього ласкавого дитятка, котре не зрозуміє ні причини мого тяжкого болю, ні своєї власної трагедії безбатченка".^
Долаючи нехіть до життя, треба, думала Галина, не тільки далі жити, а ще й боротися за це непотрібне їй самій життя, бо хто ж, як не вона, захистить безпорадну дитину від отруйного смороду побуту, в якому стільки ще гидоти й спотворення? Хто ж допоможе Женчикові зміцніти на силах і твердо стати на ноги, щоб іти незабрудненим повз життєві калюжі й болота? Тільки вона! Не дружина, не жінка, а лиш мати...
Через два дні надійшов грошовий переказ. Тримаючи в руках поштове повідомлення й удруге переживаючи гострий біль покинутої жінки, Галина спочатку хотіла одразу ж піти на пошту й відмовитись від тих огидних грошей, що принижували її і ображали жіночу гідність. Вона вже;
підвелася, роздумуючи, до яких сусідів зручніше зараз одвести на часину Женчика, коли малий попросив:
— Ма, моні.
Галина кинулася дати дитині молока і раптом подумала: а яке, власне, право має вона відмовлятися від цих грошей? Таж вони належать не їй — з них вона не витратить на себе ані копійки — це Женчикові гроші. Хай Женчик краще їстиме й одягатиметься, ніж то могла Галина витрачати на нього з своєї скромної вчительської зарплати. Ба навіть, якщо б колишній чоловік її (Галина так і сказала самій собі на мислі, уникаючи називати його ненависним тепер іменем Олег) не догадався б переказати їй ці гроші, треба було б змусити його через суд сплачувати дитині належне! Дитина не повинна зазнавати нужди від того, що батьки казяться й кидають своїх дітей напризволяще.
Йдучи на пошту, Галина знову гірко думала: "Не приїхати навіть подивитися на свою дитину! На таку милу дитину, як Женчик! Забути все заради якоїсь розпусної фронтової дівки, що пройшла, мабуть, не через одні зголоднілі по жіночому тілу руки, яка, може, не варта навіть, щоб на неї глянути, а не те що проміняти на неї жінку й дитину!.."
Але Галина не уявляла ще, якої гіркоти й сорому завдасть їй така звичайна річ, як одержати на пошті гроші від нього. Даючи їй розписатися на бланку, поштовичка, чи то справді не знаючи, чи тільки удаючи, ніби їй невідомо, що це за переказ, радісною усмішкою і гучним вигуком привітала:
— Галино Василівно! Поздравляю вас! Нарешті й ви діждалися від свого...— Але, побачивши засмучене обличчя вчительки, надто коли та при слові "свого" закусила нижню губу, осіклася й, подавши наперед приготовані купюри грошзнаків, стала розпитувати: — Що з ним? Чому досі не приїхав сам? Він же, здається, й синочка ще не бачив?..
— Не знаю, не знаю... Нічого не знаю...— тихо відповіла Галина й, не полічивши навіть поданої їй грубенької пачки грошей, мало не прожогом кинулася з пошти, щоб мерщій припинити ці додаткові тортури з розпитуванням і удаваним співчуттям. їй здавалося, що на пошті всі вже знають про її горе (мабуть, і Олегового листа, перше ніж принести їй, самі прочитали, як то, кажуть, вони часто роблять з цікавості) і тепер лицемірно виказують їй своє вболівання, аби в душі Ще більше покепкувати з неї. Не вміла, бач, приголубити як слід свого чоловіка, вдержати біля себе, от він і покинув Дурепу. Таж на такого красеня дівчат тепер — хоч греблю гати! Гарний собою, ставний, герой Вітчизняної війни! З її не такою вже й показною зовнішністю — обома руками триматись би за будь-якого чоловіка!.. І порядний, дивіться, який: стільки грошей надіслав їй! Інший, натерпівшись лиха на війні, майнув би собі — і шукай вітру в полі, а в цього, видно, й совість є...
Галина квапилася відійти подалі від пошти, куди щойно сама привела себе на посміховисько й звідки поповзуть тепер плітки й пересуди про неї по всьому району. І хто ж, хто заступиться за неї? Хто візьме за своє її образу й біль і привселюдно стане на її боці серед цих жорстоких, несправедливих людей, ладних виправдати того, хто покинув, і обвинуватити покинуту?..
— Покинуту! — вимовила вона ще раз уголос, гидливо усвідомлюючи, що це жалісне слово стосується не когось іншого, а її.
Гордий гнів спалахнув у Галининому серці.-Ні, Галина не потребує ні від кого співчуття! Ніхто не сміє зневажити жінку, якщо вона — мати. А віднині вона тільки мати, над усе мати! За честь матері вона змагатиметься скільки її сили. Дряпатися, кусатися буде, якщо треба, але нікому не дасть зневажити себе й скривдити тим Женчика!
І того ж дня Галина поклала собі конче переїхати в інше місце, де ніхто не знає її і не буде лізти з дошкульними запитаннями й образливими зітханнями.
Аліменти надходили акуратно й у це велике село, де Галина влаштувалася у повній середній школі Тепер її вже не пекли бланки переказів, написані знайомою рукою, завжди з однаковою сумою грошей, надісланою щомісяця в один і той же день. До цих переказів звикли на новій пошті, й ніхто, діставши одного разу спокійну, стриману відсіч, не наважувався більше питати, видати, гордовиту вчительку про загадкового акуратного відправника.
Але дивна річ: що далі відходив час від того страшного єдиного листа й першого переказу аліментів, то більше обілявся, ставав невиннішим, чистішим у Галининих очах її колишній чоловік. Немовби ці надіслані від нього гроші, до яких попервах гидко було доторкнутися, помалу змивали з нього непрощенну провину перед Женчиком і нею. Дивуючись сама, Галина не раз ловила себе на думці, що їй хочеться якось пояснити й виправдати злочин Олега. Та й чи ж можна назвати злочином його вчинок? Вчинок поганий, ганебний навіть, але скільки чоловіків, не розбещених, не морально-спотворених, а працьовитих, порядних, зраджують своїх жінок! Не треба далеко й ходити — хіба не знає Галина колгоспного бригадира, комірника й зава молочної ферми, батьків її учнів, що скачуть у гречку мало не перед очима всього села? А скільки ж ще тих, що тишком-нишком, як шкодливі коти, підло обдурюють своїх жінок, яким за роботою в колгоспі та турботами коло дітей, ніколи вистежувати їхні зальоти! А Олег не схотів брехати й написав правду. Хай жорстоку, тяжку, але все ж — правду. Хіба за це не слід поважати людину?.. І чи можна ж суворо судити Олега за те, що в умовах воєнного роздоріжжя він, непевний, чи житиме завтра, чи не чигає на нього смерть уже сьогодні, зійшовся з якоюсь випадковою жінкою, яку невблаганна доля кинула у вири війни? Хіба мало чула Галина від інших жінок про фронтові походеньки дівчат-писарів, регулювальниць, зв'язківців? Ні, не можна звичайною мірою судити зголоднілих по жіночих пестощах чоловіків-фронтовиків, котрі, вихопившись із вогню боїв, кидалися до цього сурогату кохання, щоб на короткий час забути всі злигодні війни. Чому ж її Олег мав бути винятком серед багатьох-багатьох чоловіків, наділених від природи плоттю й кров'ю?..