— Це тобі, — поважно промовив червоноокий. — Але якщо надумаєш ушитися, не доживеш і до вечора.
Я взяв дві п'ятисотенні банкноти і сховав їх до кишені піджака.
— Ну звісно, — сказав я. — І більш не буду лягавим, правда ж?
— Вважай, ти викрутився, нишпорко.
І ми всміхнулись один до одного — два славні хлопці, що живуть у жорстокому, ворожому світі. Потім червоноокий різко відвернувся й кинув:
— Гаразд, Луї. Забудь про Малголленд-драйв. Зупинися. [146]
Машина саме виїжджала на довгий голий пагорб. Схил його запинала сіра завіса дощу. Поблизу не було ані душі.
Водій зупинився край дороги й вимкнув двигуна. Тоді припалив сигарету, озирнувся й усміхнувся до мене. У нього була гарна усмішка — як в алігатора.
— Давайте вип'ємо, — запропонував червоноокий. — Хотів би я так легко заробити тисячу! Та легше прив'язати ніс до підборіддя.
— Ти не заробив, — зауважив, усміхнувшись, Луї. Червоноокий поклав "кольта" на сидіння й дістав із
бічної кишені чималу пласку пляшку з зеленою етикеткою. Схоже, то було добре віскі. Зубами він відкрутив кришку, понюхав і задоволено прицмокнув губами.
— Це тобі не абищо, — похвалився червоноокий. — Відома фірма. Ану хильни.
Він посунувся на сидіння й передав мені пляшку. Я міг би схопити його за руку, та поряд сидів Луї. А втім, дотягтися до червоноокого було не так легко.
Я вдихнув трохи повітря, підніс пляшку до губ і обережно понюхав. Крім паленого запаху віскі, був ще якийсь — ледь відчутний фруктовий аромат. За інших обставин він би не викликав у мене ніякої підозри. Зненацька й взагалі без будь-якої причини я згадав, що Ларрі Бетцель говорив приблизно таке: "На схід від Реаліто, в бік гір, коло старого заводу, де виробляють ціанід..." Ось що вони підмішали до напою.
У мене загупало в скронях, по шкірі побігли мурашки. Я трохи нахилив пляшку, але так, щоб рідина ледве підійшла до шийки, і пожадливо, гучно сьорбнув. Це вийшло в мене цілком правдоподібно. Десь із півложечки напою таки потрапило мені до рота, проте ковтати я не став.
Зненацька я закашлявся, нахиливсь уперед і виблював. Червоноокий засміявся:
— Тільки не кажи, приятелю, що тебе занудило від одного ковтка!
Я впустив пляшку і схилився ще нижче. Мене просто-таки вивертало від нудоти. Ноги мої з'їхали вбік, причому ліва опинилася під правою. Я підтяг їх вище й непомітно дістав пістолета. Руки в мене тремтіли.
Майже не цілячись, я вистрілив з-під лівої руки у червоноокого. Хлопець навіть не встиг схопити "кольта", тільки скинув його із сидіння. Одного пострілу виявилося досить. Червоноокий звалився набік. Другу кулю я послав туди, де мав сидіти водій. [147]
Але його там не було. Луї причаївся десь унизу за переднім сидінням. Він мовчав. У машині й усій окрузі стояла тиша. Здавалося, навіть дощ на мить ущух.
Я не мав часу придивлятися до червоноокого, що лежав і не ворушився. Я кинув "люгера", дістав з-під килимка автомат і притис його до плеча, тримаючи лівою рукою за передню рукоятку. Луї не видав ні звуку.
— Слухай, Луї, — м'яко сказав я, — автомат у мене в руках. Це тобі про щось говорить?
Куля пробила сидіння — куля, що не обіцяла Луї нічого доброго. Вона влучила в обшивку переднього небиткого скла. Стало тихо-тихо. Нарешті водій прохрипів:
— Я прихопив із собою гранату-лимонку. Хочеш?
— Витягни чеку і тримай, — порадив я. — Вона подбає про нас обох.
— Чорт! — люто вигукнув Луї. — Він убитий?.. Я пожартував. У мене лимонки немає.
Аж тоді я глянув на червоноокого. Той лежав у кутку, і на його обличчі застиг спокійний вираз. Здавалося, у нього тепер троє очей, і одне навіть червоніше від решти. Для стрільби з-під руки така влучність була аж непристойна. Це було надто добре.
— Так, Луї, він убитий, — підтвердив я. — То як ми домовимося?
Нарешті я почув важке дихання; знов долинув шум дощу.
— Вилазь із машини, — прогарчав він. — Я вшиюсь.
— Вилазь ти, Луї. А я вшиюсь.
— Чорт, не піду ж я звідси додому пішки!
— А тобі й не доведеться йти пішки, Луї. Я пришлю по тебе машину.
— Прокляття, я ж нічого не робив! Я тільки водій.
— Тоді тебе звинуватять у тому, що ти необережно їздиш. Урахуй це — ти і твоя організація. Забирайся, поки я не пустив у діло цю гармату.
Замок у дверцятах клацнув, і ноги глухо стукнули спершу по порогу, а потім по шосе. Я з автоматом рвучко випростався. Луї стояв під дощем, у руках у нього нічого не було, а на обличчі застигла та сама усмішка алігатора.
Я протиснувся повз мертвого червоноокого, помітивши, що черевики і нього чисті, підібрав "кольта" й "люгера", а важкого дванадцятифунтового автомата поклав знов на підлогу. Потім із задньої кишені штанів я дістав наручники й жестом підкликав до себе Луї. Він похмуро повернувся й заклав руки за спину. [148]
— Ти проти мене нічого не маєш, — невдоволено промовив хлопець. — Я чистий.
Я замкнув на ньому наручники і обшукав його, сподіваючись знайти зброю, але робив це куди ретельніше, ніж він, коли обшукував мене. У нього був один пістолет — крім того, що зостався в машині.
Я витяг з машини червоноокого й залишив його лежати на мокрому шосе. Кров потекла знову, але ознак життя він не виявляв. Водій з гіркотою дивився на нього.
— Це був дотепний хлопець, — сказав Луї. — Особливий. Він любив жарти. Прощавай, дотепний хлопче.
Я дістав ключа, відімкнув один наручник на Луї й надів його на зап'ясток убитого.
Очі в Луї округлилися від жаху, і його усмішка нарешті зникла.
— Боже! — простогнав він. — Пресвятий Боже! Невже ти збираєшся кинути мене разом з оцим?..
— Прощавай, Луї, — сказав я. — Чоловік, якого ви порішили сьогодні вранці, був мій друг.
— Господи! — все скімлив Луї.
Я сів у седан, запустив двигун і рушив. Розвернувшись угорі на пагорбі, я поїхав униз, повз Луї. Він стояв нерухомо, наче обвуглене дерево; обличчя його стало білим як сніг. Біля ніг у нього лежав мертвий червоноокий; одна рука в трупа була прикута до руки Луї. В очах у хлопця застиг жах.
Я так и залишив його стояти під дощем.
Почали згущатися ранні сутінки. Я поставив седан за два квартали від своєї машини й замкнув його. Тоді повернувся до родстера й поїхав у центр міста.