От цю Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились"; що своїм існуванням поганили його прекрасну, вольнолюбиву країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув всім своїм, сповненим любові, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", благає Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити". Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив в столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".
Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже був здібний лиш "вити свою", своє трудне серце лиш "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кровю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?
А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася в нього й ненависть, як не з любови?
Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай тай годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.
Скажуть: він же любив свій "окрадений люд". Любив... Та чи це була та палка, всепалаюча любов, яка бухає горячим полумям з його поезії? Він співчував з своїм окраденим народом, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лиш "журились", що нема кому їм "порадоньки дати". Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята, "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким, за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.
Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдовував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тої дрібноти нарікав "на Україні крім плачу нічого не почути", бо там "чорт ма людей". Не вірить, щоб там хто почув його слово, "всі оглухли, похилились у кайданах". Покоління, яке не пік сором неволі, не палило почуття ганьби. І в такі хвилини, в нападі гніву лає їх "мільйонами свинопасів", "плебеями", "німими підлими рабами", які "аби пуга в руках була", під кожним деспотом робити будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!
Тирани, їх помогачі, темні люди, ось кого він бачив на сучасній йому Україні. В просту, геніальну формулу уняв він людність України, його і нашої. Єзекеїлем на розпуттях голосить він: "Львища людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в буряні курча, клює і рве його, а люди хоч бачать люди, та мовчать"... Ось кого бачив він на Україні! Львищ, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбою приглядалася. Тих останніх і львищ ненавидів! Незлобний люд беззахисний жалів! Кому ж належала його любов?
Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах... Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знов той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватись, і натяк на тих, третіх, які могли б встати розкувати народ, стати за Євангеліє правди, на тих, яких ще не було за його життя, яких бачив лише в минулім, в нашій колишній славі.
До цих належала його любов! Їх, яких слава гриміла колись на Україні! Їх, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, фантазія! Їх, що пишними рядами, як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили мов живі у його хату на розмову, їх виглядав він! До них кликав стомленим серцем "вернітеся!", щоб знов кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя. Пристрасною, гарячею любовю, яку переказав нам в Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячії гречкосії", не курча в буряні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".
Україна, яку ненавидів, була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив була Україна пів-людей, пів-богів, героїв, які могли протиставитися львищам, людоїдам, новітнім Неронам; мали силу розкувати закутих людей. З вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".
Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!
Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Гонту, Мазепу, Гайдая; їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану многими печатями, їх, чиї блискучі постаті мов бенгальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається і своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кровю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів вільну націю, де була б своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця, ні його брехня.