— Ви врятуєте його! — вигукнув я ще рішучіше.
Пуаро глянув на мене.
— Хіба не ви зробили це неможливим, друже?
— Знайдіть якийсь інший шлях, — пробурмотів я.
— Холера б його взяла! Ви сподіваєтесь від мене чудес… Ану, подивимось, що в листі.
Він витяг з нагрудної кишені конверт і став читати. Потім простяг мені аркуш паперу.
— В світі є інші жінки, які страждають, Гастінгсе.
Рука була нерозбірлива, і записка, очевидно, була написана в стані великого збудження.
"Вельмишановний пане Пуаро! Якщо Ви одержите цей лист, благаю Вас прийти і допомогти мені. Нема жодної людини, до якої я могла б звернутись, а Жака треба будь-що врятувати. Навколішки благаю Вас допомогти нам.
Марта Добрей".
Розчулений, я повернув листа.
— Ви підете?
— Зараз же. Викличемо машину.
За півгодини ми були на віллі Маргарет. У дверях нас зустріла Марта і, впускаючи Пуаро, обіруч ухопилася за його руку.
— О! Ви прийшли… Це дуже добре з вашого боку. Я впала у відчай, не знала, що робити. Мені навіть не дозволяють побачитись із ним у в'язниці. Я майже збожеволіла від усіх цих страждань. Невже те, що кажуть, правда, і він не відмовляється, що вчинив цей злочин? Це ж безумство! Неможливо, щоб він міг таке вдіяти! Ніколи, ні на мить не повірю!..
— Я теж не вірю, панночко, — лагідно промовив Пуаро.
— Але чого ж він мовчить?
— Можливо, тому, що хоче вигородити когось, — припустив Пуаро, не зводячи з неї очей.
Марта спохмурніла.
— Намагається вигородити когось? Ви маєте на думці його матір?.. Я підозрювала її з самого початку. До кого перейде все багатство пана Рено? До неї. А носити жалобне вбрання вдови й лицемірити не Так уже й важко. Кажуть, коли його заарештували, вона впала отак… — Марта зробила драматичний жест. — 1 нема сумніву, що їй допомагав пан Стоунер. Їх подою не розіллєш. Щоправда, вона старіша за нього, та коли жінка багата, чоловіки не звертають на це уваги.
— Стоунер у той час був в Англії, — вставив я.
— Він так каже… Та хто знає?
— Панночко, — спокійно сказав Пуаро, — ми маємо працювати разом, отже, не повинні нічого приховувати одне від одного. Насамперед я хочу поставити вам одне питання.
— Питайте, добродію.
— Вам відоме справжнє прізвище вашої матері?
Якусь мить Марта дивилася на нього, а затим неждано заплакала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, — промовив Пуаро і кілька разів поплескав її по плечу. — Візьміть себе в руки. Бачу, це для вас не секрет. Тепер друге запитання: ви знали, ким був пан Рено?
— Пан Рено?.. — вона підвела голову і здивовано глянула.
— Тепер певен, не знаєте. Тоді слухайте мене уважно.
Крок за кроком він детально розповів давню історію, як розповів її мені в день нашого від'їзду до Англії. Марта слухала, приголомшена. Коли Пуаро замовк, вона глибоко зітхнула.
— Ви дивовижна людина! Найвидатніший детектив світу!
Вона легко зісковзнула зі свого стільця і впала перед ним навколішки. І зробила це так невимушено, як уміють лише французи.
— Врятуйте Жака, пане, — вигукнула розпачливо. — Я до нестями люблю його. Благаю вас, врятуйте його, врятуйте!..
НЕСПОДІВАНЕ ЗІЗНАННЯ
Наступного ранку ми були присутні на допиті Жака Рено. Від дня його арешту минув дуже короткий час, усе ж зміни, що сталися за ці дні з молодим в'язнем, вразили мене. Щоки його запали, навколо очей з'явилися темні кола, виснажений, змарніле обличчя, немов у людини, яка кілька днів не спала, в очах божевільний блиск.
— Рено, — почав слідчий, — ви заперечуєте, що були у Мерлінвілі в ніч, коли стався злочин.
Жак відповів не відразу:
— Я… я… вже говорив, що був у Шербурі.
Слідчий різко повернув голову.
— Хай увійде свідок зі станції.
За мить двері прочинилися, й до кімнати увійшов носій зі станції Мерлінвіль.
— Ви чергували в ніч на сьоме червня?
— Так, добродію.
— Ви були на платформі, коли о 23.40 прибув потяг.
— Так, добродію.
— Подивіться на в'язня. Чи впізнаєте в ньому одного з пасажирів, котрі прибули до Мерлінвіля тим потягом?
— Так, добродію.
— Може, ви помиляєтесь?
— Це неможливо, добродію. Я добре знаю пана Жака Рено.
— Можливо, ви припустилися помилки щодо дати?
— Ні, добродію. Бо наступного ранку, себто восьмого червня, ми почули про вбивство.
Після носія в кімнаті з'явився ще один залізничник і підтвердив свідчення першого. Слідчий глянув на Жака Рено.
— Ці люди безпомилково впізнали вас. Що ви можете сказати?
Жак знизав плечима.
— Нічого.
— Рено, — віз далі слідчий, — ви впізнаєте це?
Він узяв зі столу якусь річ, котра лежала за стосом паперу, і простяг в'язневі. Я здригнувся, побачивши кинджал і авіаційного дроту.
— Пробачте, — вигукнув адвокат Жака, метр Гросьє. — Раніше, ніж мій клієнт відповість на це запитання, я повинен…
Та міркування нещасного Гросьє аж ніяк не цікавили Жака Рено. Він махнув рукою на адвоката й спокійно відповів:
— Певна річ, я впізнав його. Я подарував кинджал матері, як сувенір з фронту.
— Скажіть, чи є ще такі ж самі кинджали?
Метр Гросьє знову зробив спробу заперечити, та Жак не звернув на нього увага:
— Мені невідомо. Форму цього кинджала я запропонував сам.
Навіть слідчий мало не ахнув, почувши таку сміливу відповідь. Правду кажучи, здавалося, що Жак квапить свою загибель. Я, певна річ, зрозумів, як необхідно було для нього заради порятунку Белли приховати факт існування другого, точнісінько такого ж кинджала. Поки вважалося, що існує тільки одне знаряддя злочину, жодна підозра не могла впасти на дівчину, у котрої був другий ніж для розрізання паперу. Жак героїчно заслоняв собою кохану. Та якою ціною для себе! Я почав усвідомлювати гігантську складність завдання, яке з бездумною легкістю поставив перед Пуаро. Добитися виправдання Жака Рено, не відкривши всієї правди, буде нелегко.
— Пані Рено сказала нам, що цей кинджал був на її нічному столику в ніч убивства. Та пані Рено мати! Вас, безперечно, здивує, але я вважаю дуже ймовірним, що пані Рено помилилась і що ви навмисне взяли його з собою до Парижа. Ви, певна річ, заперечуватимете мені…
Я побачив, як руки хлопця, в наручниках, стиснулися в кулаки, на лобі виступили краплини поту. Він зробив над собою титанічне зусилля і, перебивши пана Оте, мовив хрипко: