Ось до кімнати увійшов Жак Рено. Пуаро привітався з ним офіційно.
— Сідайте, будь ласка, пане. Мені дуже неприємно, що змушений турбувати вас, та атмосфера на віллі мені не до душі. Погляди пана Жіро і мої на багато речей розбігаються. Він не дуже чемно розмовляє зі мною, і, сподіваюсь, ви зрозумієте, якщо я скажу, що не хочу допомагати йому своїми відкриттями.
— Ви маєте рацію, пане Пуаро, — сказав молодий чоловік. — Цей Жіро — зла і сварлива тварина. Я був би дуже радий, аби хтось пошив його в дурні.
— В такому разі я можу попросити вас про невелику послугу?
— Певна річ.
— Тоді, будь ласка, ідіть зараз на залізничну станцію, сідайте на потяг і їдьте до наступної зупинки "Аббалаю". Підіть там до камери схову і поцікавтеся, чи не залишали у них двоє іноземців валізу в ніч убивства. Станція невеличка, і це там напевне пам'ятають. Гадаю, ви не відмовитесь?
— Ні в якому разі!
Прохання Пуаро спантеличило Жака, але він був ладен все ж виконати його.
— Розумієте я й мій приятель зайняті іншими справа ми — пояснив Пуаро. — Потяг відходить за чверть години я проситиму вас не повертатися на віллу. Жіро може здогадатися про вашу місію. А це небажано.
— Добре. Іду на станцію.
Він підвівся. Пуаро зупинив його:
— Хвилиночку, пане Рено. Мене бентежить одна річ. Чому сьогодні вранці ви не сказали панові Оте, що були в Мерлінвілі в ніч убивства?
Обличчя Жака Рено налилося кров'ю.
— Ви помилились. Я говорив уже, що був у Шербурі.
Пуаро подивився на нього. В його очах палахкотіли зеленкуваті вогники.
— Дуже дивна помилка, бо її припустився і персонал станції. Вони твердять, що ви приїхали потягом, котрий при ходить за двадцять хвилин до півночі.
Якусь мить Жак вагався, а потім сказав:
— А якщо я дійсно приїжджав, то що? Сподіваюсь, ви не збираєтеся звинуватити мене у співучасті у вбивстві батька?
— Мені б хотілося почути, що примусило вас повернутися?
— Все дуже просто. Бажання побачитися з Мартою Добрей, моєю нареченою. Наступного дня я мав рушити у далеку подорож і не знав, коли повернусь. Хотілося побачити її ще раз і сказати, що вірність моя непохитна.
— І ви бачились із нею? — Пуаро не зводив очей з молодого чоловіка.
Перш, ніж відповісти, той деякий час мовчав.
— Так, — мовив зрештою.
— А потім?
— Зрозумівши, що запізнився на останній потяг, пішки дістався Сент-Бове, найняв машину і повернувся до Шербура.
— Сент-Бове… Туди звідси кілометрів п'ятнадцять. Довга прогулянка, пане Рено!
— Мені, мені хотілося пройтися пішки.
Пуаро схилив голову, даючи зрозуміти, що приймає таке пояснення. Жак Рено взяв капелюха і пішов. Пуаро миттю підвівся зі стільця.
— Скоріше, Гастінгсе. Ходімо за ним.
Додержуючи необхідної відстані, щоб залишатися непоміченими, ми йшли вслід за юнаком по вулицях Мерлінвіля. Упевнившись, що Жак звернув на вулицю, яка вела до станції, Пуаро зупинився.
— Все гаразд, він клюнув на приманку. Поїде до Аббалака і розпитуватиме про міфічну валізу, буцімто залишену там іноземцями. Так, друже, це все була моя невелика вигадка.
— Ви хотіли, щоб він не заважав вам?
— Ваша проникливість, Гастінгсе, дивовижна! А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, підемо до вілли Женев'єв.
ЖИРО ДІЄ
Коли ми дісталися до вілли, Пуаро повів мене до сарайчика, в якому було знайдено другого мерця. Однак усередину не заходив, а зупинився біля лавки, яка стояла в кількох ярдах осторонь. Деякий час роздивлявся її, а потім ретельно виміряв кроками відстань од неї до живоплоту на межі, де кінчається вілла Женев'єв і починається сад вілли Маргарет. При кожному кроці він для чогось кивав головою. Наблизився ще раз до живоплоту, розсунув руками чагарник.
— Якщо мені пощастить, — кинув мені через плече, — панночка Марта Добрей буде зараз у садку. Треба б побалакати з нею, та не хочеться з'являтися на віллі Маргарет з офіційним візитом. О! Все гаразд. Ось і вона… Можна вас на хвилиночку, панночко… Тш, панночко! Тш-ш-ш!
Я підійшов до нього саме тої миті, коли Марта Добрей з дещо переляканим виглядом підбігла до живоплоту.
— Мені б хотілося трохи поговорити з вами, панночко. Можна?
— Певна річ.
Попри її покірність, очі в неї були схвильовані й перелякані.
— Панночко, сподіваюсь, ви пам'ятаєте, як наздоганяли мене на дорозі того дня, коли я приходив до вас із слідчим? Ви спитали тоді: чи підозрюють уже когось у вбивстві?
— І ви сказали, що двох чілійців. — Її голосу майже не було чути, а ліва рука тяглася до серця.
— Вам не хочеться знову спитати про те саме, панночко?
— Що ви маєте на увазі? Не розумію.
— А ось що: аби ви знову спитали мене, відповідь була б іншою. Так! Підозрюваний є, та він не чілієць.
— А хто? — вона ледь ворухнула губами.
— Пан Жак Рено.
— Що? — з грудей вирвався крик. — Жак? Неможливо! Хто сміє підозрювати його?
— Жіро.
— Жіро… — обличчя дівчини посіріло. — Я страшенно боюся цього чоловіка. Він жорстокий… він… він… — На її лиці відбились відвага і рішучість, тієї миті я зрозумів, що вона не така вже й полохлива.
— Ви, певна річ, знаєте, що Жак був тут у ніч убивства?
— Так, — механічно відповіла дівчина. — Він казав мені.
— Нерозумно було приховувати цей факт, — докинув Пуаро.
— Так, так, — нетерпляче відказала вона. — Та ми не можемо гаяти часу на співчуття. Треба придумати, як врятувати Жака. Він, певна річ, невинний.
— Факти свідчитимуть проти пана Рено, — сказав Пуаро. — Гадаю, ви усвідомлюєте це?
Вона глянула йому прямо у вічі.
— Я не дитина, добродію, я смілива і не відвертаюсь від фактів. Але. я точно знаю, що він невинний, і наш обов'язок врятувати його! — Вона промовила ці слова з такою відчайдушністю, що я аж здивувався.
— Панночко, — сказав Пуаро, уважно спостерігаючи її. — Може, ви щось приховуєте від нас важливе й цікаве?
Марта розгублено кивнула:
— Так, ви вгадали. Але я не певна, чи ви повірите мені Це здається такою нісенітницею…
— В усякому разі, поділіться з нами.
— Добре. Пан Жіро послав за мною, сподіваючись, що, можливо, я впізнаю тіло, котре лежить там. — Головою вона вказала на сарайчик. — Та я не впізнала. Принаймні тоді не впізнала. Але пізніше…
— Що пізніше? Що?
— Все це здається таким дивним, але я майже певна… Послухайте. Вранці того дня, коли було вбито пана Рено, я гуляла тут у садку і раптом почула сердиті чоловічі голоси. Я розсунула кущі й побачила пана Рено і якогось страшного на вигляд волоцюгу в брудному лахмітті. Я зрозуміла, він просить гроші. Тої миті мене через вікно покликала мати, і я змушена була піти звідси. От і все… Зараз я майже цілком певна: той волоцюга і мертвий чоловік у сарайчику — одна особа.