Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:
— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?
— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло вбитого, моя приятелька так розхвилювалася, що мало не знепритомніла. Я приніс їй води з коньяком і потому наполягав, аби вона дозволила провести її до міста. Я так хвилювався за неї, що забув замкнути двері. І згадав про це, лише повернутись до вілли…
— Таким чином, протягом двадцяти хвилин щонайменше… — поволі почав комісар.
— Саме так, — підтвердив я.
— Який жаль, — сказав пан Оте, і в голосі його бриніла невблаганність. — Безпрецедентно!
Раптом пролунав інший голос.
— Ви вважаєте цей випадок гідним жалю? — запитав Жіро.
— Безперечно.
— А на мій погляд, це чудово.
Ось така несподівана підтримка спантеличила мене.
— Кажете, чудово, пане Жіро? — спитав слідчий, уважно вивчаючи детектива з-під напівопущених повік. — Чому?
— Бо тепер нам відомо, що вбивця чи його помічник наближалися до вілли лише годину тому. І буде дивно, коли, знаючи це, ми не заарештуємо його найближчим часом. Той, хто приходив сюди за кинджалом, дуже ризикував. Мабуть він боявся, що залишив відбитки пальців.
Пуаро звернувся до пана Бекса:
— Ви казали, що відбитків на кинджалі не було?
Жіро знизав плечима:
— Можливо, він не був певний.
Пуаро глянув на нього.
— Ви помиляєтеся, пане Жіро: вбивця діяв у рукавичках. І тому відбитки не повинні були його турбувати.
— Я не стверджую, що то був сам убивця. Можливо, його поплічник, який не знав про рукавички.
Секретар слідчого почав складати папери. Пан Оте звернувся до нас:
— Ми закінчили свою роботу на віллі. Пане Рено, може, ви бажаєте послухати, як занотували ваші показання?.. Тепер справа в умілих руках широковідомого пана Жіро. Він, безсумнівно, покаже себе. Мене, відверто кажучи, дивує, що він ще й досі не заарештував убивць! Пані, дозвольте мені знову висловити вам свої сердечні співчуття. На все добре, панове. — І він вийшов з кімнати у супроводі секретаря і комісара.
Пуаро витяг із кишені свій схожий на цибулину годинник і подивився на циферблат.
— Ходімо до готелю, друже, поснідаємо, — сказав він мені. — І тим часом розповісте мені в усіх деталях про свій нерозсудливий вчинок. На нас ніхто не дивиться: можемо йти, не попрощавшись.
Ми тихо вийшли з кімнати. Слідчий щойно від'їхав на своїй машині. Я сходив східцями, коли голос Пуаро зупинив мене:
— Одну хвилиночку!
Він спритно вихопив з кишені рулетку і почав урочисто виміряти якесь пальто, що висіло у передпокої. Я не бачив його там раніше і здогадався, що воно належить або панові Стоунеру, або Жаку Рено. Відтак, вдоволено замурмотавши, Пуаро вийшов на свіже повітря.
ПУАРО ДАЄ ПОЯСНЕННЯ
— Навіщо ви вимірювали пальто? — поцікавився я, коли ми неквапливо ступали по випаленій гарячим сонцем дорозі.
— Щоб дізнатися, яка його довжина, — спокійно відказав мій приятель.
Невикоренима звичка Пуаро перетворювати все на таємницю завжди дратувала мене. Я знову замовк і замислився. Згадав чомусь слова, котрі пані Рено при зустрічі мовила синові й на які я не звернув тоді особливої уваги. Тепер вони спливли в пам'яті, сповнені нового змісту. "Виходить, ти не поїхав?.. — вигукнула вона і потому додала: — Кінець кінцем це вже не має тепер ніякого значення…" Що вона мала на увазі? Невже вона знала більше, ніж ми гадали? Чи правду вона говорила, що їй нічого не відомо про таємничу місію, доручену Жакові чоловіком? Чи не було її мовчання частиною ретельно обміркованого і заздалегідь розробленого плану?.. І що довше я думав, то більше впевнювався у слушності своїх висновків. Пані Рено знала більше, ніж розповіла. Побачивши сина, вона так здивувалася, що на мить зрадила себе. Я відчував: їй відомо, якщо не хто вбив її чоловіка, то принаймні мотив убивства. Проте якісь вельми серйозні міркування примушували її мовчати.
— Ви глибоко поринули у свої думки, мій друже, — зауважив Пуаро. — Що вас так заінтригувало?
Сповнений власної гідності, я поділився перебігом своїх думок, хоча весь час побоювався, що Пуаро висміє мої підозріння. Та, на превеликий подив, він глибокодумно захитав головою.
— Ви маєте рацію, Гастінгсе. З самого початку я був певен, що пані Рено щось приховує. Я навіть підозрював її…
— Ви підозрювали її?! — вихопилось у мене.
— Певна річ. Вона має величезний зиск. Фактично, згідно з новим заповітом, вона — єдина особа, якій вигідна смерть Рено. Тому з самого початку пані Рено привернула особливу увагу. Ви, мабуть, помітили, що я при першій нагоді оглянув її зап'ястя. Мені хотілось упевнитись, чи не могла вона сама вкласти собі кляп і зв'язати себе. Та я відразу ж побачив: будь-яке шахрайство виключено. Мотузки аж вп'ялися їй у тіло. Не могло бути й гадки, що вона сама вчинила злочин. Та залишалася можливість потурання злочину чи заохочування спільника. Більше того, історія, яку вона розповіла, була мені дуже знайома: невпізнані злочинці в масках, згадка про "секрет…" Все це я вже чув або читав раніше. Ще одна деталь зміцнила мою впевненість, що вона каже неправду. Наручний годинник. Знову той наручний годинник!
— Розумієте, друже? Усвідомлюєте?
— Ні, — відповів я, не приховуючи свого кепського гумору. — Не розумію і не усвідомлюю. Ви самі створюєте всі ці трикляті таємниці і марно просите пояснити їх. Ви завше приховуєте щось до останньої хвилини.
— Не гнівайтеся, друже, — промовив, посміхаючись, Пуаро. — Коли хочете, поясню. Але жодного слова Жіро, домовилися? Він ставиться до мене як до безпорадного дідугана. Я від щирого серця натякнув йому, як діяти. Коли він не зважить на мої слова, хай нарікає на себе.
Я запевнив Пуаро, що він може покластися на мою розважливість.
— Гаразді Тоді давайте скористаємося з послуг наших маленьких сірих клітинок. Скажіть, друже, о котрій годині, на вашу думку, стався злочин?
— Відомо, коли! О другій чи близько другої. Пам'ятаєте, пані Рено сказала, що чула бій годинника, коли злочинці були в кімнаті.
— Достеменно так! І на цій підставі ви і всі інші повірили, що дійсно все було так, і не уточнювали час додатковими запитаннями. Та я, Еркюль Пуаро, кажу, що пані Рено брехала. Злочин стався щонайменше за дві години перед тим.