— Ви помиляєтесь, — спокійно проказав Пуаро. — Майже такий самий злочин було вчинено раніше.
— Коли? І де?..
— Зараз, на жаль, я не можу згадати. Сподівався на вашу допомогу, та, мабуть, сам згадаю.
Жіро демонстративно пирхнув.
— Відомо багато справ про злочинців у масках. Не можу ж я пам'ятати всіх. Проте всі злочини мають щось спільне. Більшою чи меншою мірою.
— Є така річ, як індивідуальний почерк. — Пуаро раптом звернувся до нас усіх і заговорив своїм лекторським тоном. — Я зараз маю на думці психологію злочину. Панові Жіро добре відомо, що кожний злочинець має свій, йому одному притаманний метод. Отож поліція, коли її викликають розслідувати, наприклад, крадіжку зі зломом, часто може здогадатися, хто вчинив злочин. Їй про це розповідає метод, до якого вдався грабіжник… Люди — це в більшості своїй тварини, позбавлені оригінальності. Це помітно і в їхньому повсякденному респектабельному житті, коли вони порушують закон. Якщо людина раз у житті і вчинила злочин, то всі її подальші злочини дуже нагадуватимуть перший. Згадайте хоча б того англійця-вбивцю, котрий топив своїх дружин, коли ті приймали ванну. Якби він змінив свою методу, його, можливо, не спіймали б і донині. Але він слухняно підкорявся велінню власної натури, певний, що метод, котрий один раз приніс успіх, ніколи йому не зрадить. І його було покарано за брак оригінальності.
— Що ви намагаєтесь усім цим довести? — глузливо всміхнувся Жіро.
— Лише те, що коли трапляються два злочини, дуже схожі за задумом і виконанням, за ними завжди стоїть один і той же мозок. І я, пане Жіро, зараз шукаю саме цей мозок. І обов'язково знайду його. У нас в руках справжній ключ — психологічний. Ви, можливо, дійсно знаєте все про сигарети і недопалені сірники, але я, Еркюль Пуаро, знаю закони людської психіки.
Ця тирада мого друга не справила на Жіро ніякого враження.
— Щоб допомогти вам, — вів далі Пуаро, — я також раджу не забувати про один факт, про який вас, можливо, не повідомили. Наручний годинник пані Рено наступного дня після вбивства поспішав на дві години.
Жіро здивовано подивився на Пуаро.
— Можливо, він завше поспішав?
— Між іншим, так мені і сказали.
— В такому разі все пояснюється дуже просто.
— Все одно дві години — це забагато, — тихим голосом мовив Пуаро. — І ще не можна забувати про сліди ніг на клумбі.
Він хитнув головою в бік вікна. Жіро нетерпляче ступив два кроки і визирнув з вікна.
— Але я не бачу жодних слідів.
— Ні, — промовив Пуаро, упорядковуючи книжки на столі. — Тут їх нема.
На мить на обличчі Жіро відбилася така лють, що він, здавалося, ладен був убити Пуаро. Раптом двері прочинились, і поліцай Маршо промовив:
— Пан Стоунер, секретар небіжчика, щойно прибув з Англії. Можна йому зайти?..
ГАБРІЕЛЬ СТОУНЕР
Чоловік, що увійшов до вітальні, мав незвичайний вигляд. Дуже високий, атлетичної будови, з темно-бронзовим обличчям, він різко виділявся з-поміж усіх. Навіть Жіро поруч з ним одразу ж якось збляк і змиршавів. Познайомившись з Габріелем Стоунером ближче, я зрозумів, що це справді незвичайна людина. За походженням англієць, він блукав по всьому світу: полював на звірів в Африці, мандрував по Кореї, розводив худобу в Каліфорнії і торгував на островах Південного моря. Своїм натренованим оком він одразу ж вирізнив з-поміж нас пана Оте.
— Ви слідчий, котрий займається цією справою? Дуже приємно познайомитися, сер. Жахлива історія!.. Як ся має пані Рено? Тримається добре? Для неї це страшенний удар.
— Страшенний, страшенний, — сказав Оте. — Дозвольте відрекомендувати вам пана Бекса — комісара поліції, пана Жіро — співробітника Сюрте. А це пан Еркюль Пуаро. Пан Рено запросив його сюди, щоб запобігти трагедії, але він приїхав запізно. Приятель пана — каштан Гастінгс.
Стоунер з цікавістю глянув на Пуаро.
— Невже він справді викликав вас?
— Виходить, ви не знали про те, що пан Рено мав намір викликати детектива? — докинув пан Бекс.
— Ні. Але це мене аж ніяк не дивує. Старий був наляканий і збентежений. Не знаю, чим це було викликано. Він не розповідав мені про свої таємниці. Але що він був переляканий — це факт.
— Гм! — розвів руками пан Оте. — І ви не маєте жодного уявлення, з якої речі?
— Як уже сказав, не маю, пане.
— Даруйте, пане Стоунер, але ми повинні почати з деяких формальностей. Ваше ім'я та прізвище?
— Габріель Стоунер.
— Коли ви стали секретарем пана Рено?
— Приблизно два роки тому, коли він уперше приїхав з Південної Америки. Нас познайомив наш спільний приятель, і пан Рено запропонував мені місце секретаря. Повинен сказати: про кращого боса і мріяти не можна.
— Він багато розповідав вам про своє життя у Південній Америці?
— Так.
— Відомо вам, чи бував він у Сантьяго? Гадаю, кілька разів.
— Він ніколи не згадував якого-небудь випадку, що міг статися там, а потім спричинитися до вендети проти нього?
— Ніколи.
— Може, розповідав про якусь таємницю…
— Не пригадую. Але, незважаючи на все це, в його житті була таємниця. Я ніколи не чув, щоб він розповідав про своє дитинство, наприклад, чи згадував про своє життя до переїзду в Південну Америку. Француз за походженням, коли не помиляюсь, він народився в Канаді. Та я жодного разу не чув, щоб він згадував про Канаду. Коли про це заходила мова, він одразу ж замовкав, як риба.
— Таким чином, наскільки вам відомо, він не мав ворогів, і ви не в змозі підказати заради якого "секрету" його було вбито?
— Ні.
— Пане Стоунер, чи не чули ви, бува, прізвища Дювін у зв'язку з паном Рено?
— Дювін, Дювін… — Він кілька разів повторив прізвище. — Не пригадую. Проте воно здається мені знайомим.
— Ви знаєте приятельку пана Рено, яку б звали Белла?
Пан Стоунер кивнув головою:
— Белла Дювін?.. Це її повне ім'я? Дивно. Певен, що знаю його. Але не можу пригадати, коли чув його і в зв'язку з чим.
Слідчий кашлянув.
— Розумієте, пане Стоунер, ця справа така… Тут нічого не можна приховувати або замовчувати. Можливо, ви з почуття поваги до пані Рено, яку ви, я розумію, дуже цінуєте і любите… можливо, ви… дійсно… — Пан Оте остаточно заплутався. — Та ви не маєте права абсолютно нічого приховувати!
Стоунер втупився в нього довгим поглядом. По очах було видно, що до нього починає доходити зміст слів пана Оте.