Між іншим, вони навчили мене, що треба мати свій чай, що непогано мені завести й чайник, а поки що дістали мені на покористування чужий і рекомендували мені кашовара, кажучи, що копійок за тридцять на місяць він готуватиме мені що схочу, коли я побажаю їсти окремо й купуватиму собі провіант... Звісно, вони позичили в мене грошей, і кожен із них самого першого дня приходив позичати разів зо три.
На колишніх дворян взагалі на каторзі дивляться похмуро й неприхильно.
Дарма, що ті вже позбавлені всіх своїх громадянських прав і цілком зрівняні з іншими арештантами,— арештанти ніколи не визнають їх за своїх товаришів. Це робиться навіть не з свідомого упередження, а так, зовсім щиро, несвідомо. Вони щиросердо визнавали нас за дворян, хоч самі ж полюбляли дратувати нас нашим падінням.
— Ні, тепер годі! Стривай! Бувало, Петро через Москву пре, а тепер Петро вірьовки в'є,— і подібні люб'язності.
Вони з любов'ю дивилися на наші страждання, яких ми намагалися їм не показувати. Особливо перепадало нам спочатку на роботі, за те, що в нас не було стільки сили, як у них, і що ми не могли їм цілком допомагати. Нема нічого важчого, як здобути довір'я людей (особливо таких людей) і заслужити їхню любов.
На каторзі було кілька арештантів із дворян. По-перше, чоловіка п'ять поляків. Про них я поговорю колись окремо. Каторжні страшенно не любили поляків, навіть більше, ніж засланців із російських дворян. Поляки (я кажу про самих політичних злочинців) були з ними якось витончено, образливо ввічливі, дуже нетовариські і ніяк не могли приховати перед арештантами своєї до них огиди, а ті розуміли це дуже добре і платили тією ж монетою.
Мені треба було майже два роки прожити в острозі, щоб здобути прихильність декого з каторжан. Та, врешті, більша їх частина мене полюбила і визнала за "гарну" людину.
З російських дворян, опріч мене, було четверо. Один — ница й підленька істота, страшенно розбещена, шпик і донощик з ремесла. Я чув про нього ще до того, як прийшов ув острог, і з перших же днів урвав з ним усякі зносини. Другий — той самий батьковбивця, що про нього я вже оповідав у своїх записках. Третій був Яким Яки-мович; рідко бачив я такого дивака, як цей Яким Якимо-вич. Різко відбився він у моїй пам'яті. Був він високий, худорлявий, недоумкуватий, страшенно безграмотний, надзвичайний резонер і акуратний, як німець. Каторжні сміялися з нього; проте деякі навіть боялися зв'язуватися з ним через причепливу, вимогливу й сперечливу його вдачу. Він з першого кроку став з ними запанібрата, лаявся з ними, навіть бився. Чесний він був феноменально. Помітить несправедливість і зараз же втрутиться, хоч би не його була справа. Наївний до краю; він, наприклад, лаючись з арештантами, картав їх часом за те, що вони були злодії, і серйозно переконував їх не красти.
Служив він на Кавказі прапорщиком: Ми зійшлися з ним з першого ж дня, і він зараз же розповів мені свою справу. Почав він на Кавказі ж таки з юнкерів, у піхотному полку, довго тер лямку, нарешті був підвищений до офіцера, і його відправили в якесь укріплення за старшого начальника. Один сусідній мирний князьок запалив його фортецю і вчинив на неї нічний напад; він не вдався. Яким Якимович схитрував і не дав навіть узнаки, що знає, хто злочинець. Справу звернули на немирних, а через місяць Яким Якимович закликав князька до себе, •як приятеля, в гості. Той приїхав, нічого не гадаючи. Яким Якимович вишикував свій загін; викривав князька й дорікав йому привселюдно; довів йому, що фортеці запалювати соромно. Тут же прочитав йому найдокладні-ше напучення, як слід мирному князеві поводитися надалі, і, врешті, розстріляв його, про що негайно й доніс начальству з усіма подробицями. За все це його судили, присудили до страти, але пом'якшили вирок і заслали на Сибір, на каторгу другого розряду, у фортецях, на дванадцять років. Він цілком усвідомлював, що зробив хибно, казав мені, що знав про це й перед розстрілом князька, знав, що мирного треба було судити за законами; але, хоч і знав це, він. начеб ніяк не міг збагнути до пуття своєї провини:
— Та даруйте! Адже він запалив мою фортецю? Що ж мені, вклонитися, чи що, йому за це! — казав він мені, відповідаючи на мої заперечення.
Та хоч арештанти й кепкували з дурості Якима Яки-мовича, вони все ж шанували його за акуратність і вмілість.
Не було ремесла, що його не знав би Яким Якимович. Він був столяр, швець, черевичник, маляр, золотильник, слюсар, і всього цього вивчився вже на каторзі. Він робив усе самоуком: гляне раз і зробить. Він робив також різні скриньки, кошики, ліхтарики, дитячі забавки і продавав їх у місті. Отже, в нього водилися грошенята, і він зараз же витрачав їх на ще якусь пару білизни, на м'якшу подушку, завів складаний сінничок. Містився він в одній казармі зо мною й багато чим прислужився мені в перші дні моєї каторги.
Виходячи з острогу на роботу, арештанти шикувалися перед кордегардією двома рядами; попереду й позаду арештантів вишиковувалися конвойні солдати з зарядженими рушницями. Виходили: інженерний офіцер, кондуктор та кілька інженерних нижніх чинів, приставів над роботами. Кондуктор розраховував арештантів і посилав їхйіартіями куди треба на роботу.
Разом з іншими я рушив Ідо інженерної майстерні. Це була низенька мурована будівля на великому дворі, захаращеному різними матеріалами. Тут були кузня, слюсарня, столярня, малярня тощо. Яким Якимович ходив сюди і працював у малярні, варив оліфу, робив фарби й фарбував столи й меблі під горіх.
Чекаючи на перековку, я розбалакався з Якимом Яки-мовичем про перші мої враження в острозі.
— Еге, дворян вони не люблять,— зауважив він,— особливо політичних, з'їсти раді; не диво. По-перше, ви й люди інші, на них не схожі, а по-друге, всі вони колись були або поміщицькі, або з військового звання. Самі розміркуйте, можуть вони вас полюбити? Тут, я вам скажу, жити важко. А в російських арештантських ротах іще важче. Ось у нас є звідти, так не нахваляться нашим острогом, наче з пекла в рай перейшли. Не в роботі лихо. Кажуть, там, у першому розряді, начальство не цілком військове, принаймні іншим манером, ніж у нас, поводиться. Там, кажуть, засланий може жити своїм домком. Я там не був, але так говорять. Не голять; у мундирах не ходять; а проте воно й добре, що в нас вони у мундирному вигляді й голені; все-таки порядку більше та й окові приємніше. Та тільки їм це не до вподоби. Та й подивіться, потолоч яка! Один з кантоністів, другий з черкесів, третій з розкольників, четвертий православний мужичок, сім'ю, діток милих покинув дома, п'ятий жид, шостий циган, сьомий не знати хто, і всі вони повинні хоч би там що ужитися разом, погодитися один з одним, їсти з одної миски, спати на одних нарах. Та й воля ж яка: зайвий шматок можна з'їсти тільки крадькома, кожен гріш у чоботи ховати, і все тільки й є, що острог та острог... Хоч не хоч, дур зайде в голову.