— Чого галасуєш! За постій у нас гроші платять; сам геть! Ач монумент витягся. Тобто ніякісінької тобі, хлопці, фортикультяпності в ньому.
Фортикультяпність справила певний ефект: багато хто засміявся. Того тільки й треба було веселому товстунові, що був, очевидно, в казармі ніби якимсь самохітним блазнем. Високий арештант подивився на нього з глибокою зневагою.
— Корова тільна! — промовив він мовби сам до себе.— Ач од'ївся на острожному чистяку!1 Радий, що на розговини дванадцятеро поросят вилупить.
— Та ти що за птах такий? — скрикнув той раптом, спаленівши.
— А от і птах!
— Який?
— Такий.
— Який такий?
— Та вже одно слово такий.
— Та який?
1 Чистяком називався хліб із чистого борошна, без домішки. (Прим, автора),
Обидва вп'ялися один в одного очима. Товстун чекав на відповідь і стис кулаки, мовби хотів зараз же кинутися в бійку. Я й справді думав, що буде бійка. Для мене все це була новина, і я дивився з цікавістю. Але згодом я довідався, що всі такі сцени були надзвичайно невинні й розігрувались, як у комедії, для загальної потіхи; до бійки ж ніколи майже не доходило. Все це було досить характерне й малювало острожні звичаї.
Високий арештант стояв спокійно й велично. Він відучував, що на нього дивляться й чекають, чи осоромиться він своєю відповіддю, чи ні; що треба було підтримати себе, довести, що він справді птах, та показати, який саме птах. З невимовним презирством скосив він очі на свого супротивника, намагаючись, для більшої образи, поглянути на нього якось через плече, згори вниз, наче він мав його за якусь комашку, і повільно й виразно мовив:
— Каган!
Тобто, що він птах каган. Гучний залп реготу привітав дотепність арештанта.
— Падлюка ти, а не каган! — заревів товстун, відчувши, що зрізався на всіх пунктах, і дійшовши до крайнього шалу.
Та тільки-но сварка стала серйозною, суперечників негайно присадили.
— Чого загалдикали! — закричала на них уся казарма.
— Та ви краще побийтеся, ніж репет здіймати! — прокричав хтось із кутка.
— Атож, гляди, поб'ються! — почулося на відповідь.— У нас люд загонистий, заїдливий, семеро одного не боїмося...
— Та й обидва гарні! Один за фунт хліба в острог прийшов, а другий — глечикова блудня, у баби кисляка вилизав, за те й батога хопив.
— Ну-ну-ну! Годі вам,— закричав інвалід, що жив у казармі для порядку і тому спав у кутку на окремій койці.
— Вода, хлопці! Невалід Петрович прокинувся! Не-валідові Петровичу, рідному братикові!
— Брат... Який я тобі брат? Карбованця вкупі не пропили, а брат! — бурчав інвалід, натягаючи в рукави шинель...
Готувалися до перевірки; почало світати; в кухню набилася густа юрба людей, невпрогорт. Арештанти юрмилися в своїх кожухах та в половинчастих шапках біля хліба, що його різав їм один із кашоварів. Кашоварів вибирали артіллю, до кожної; кухні по двое. У них же зберігався й кухонний ніж різати хліб та м'ясо, на всю кухню один.
По всіх кутках та побіля ртолів розмістилися арештанти, в шапках, кожухах і підперезані, готові вийти зараз на роботу. Перед деким стояли дерев'яні миски з квасом. У квас кришили хліб і присьорбували. Гамір і галас були нестерпні; проте деякі розсудливо й тихо гомоніли по кутках.
— Дідусеві Антоновичу хліб та сіль, здоров був! — промовив молодий арештант, підсідаючи до нахмуреного й беззубого арештанта.
— Ну, здоров, коли не жартуєш,— промовив той, не зводячи очей і кутуляючи хліб своїми беззубими яснами.
— А я ж, Антоновичу, думав, що ти помер; присяй-богу!
— Ні, спершу ти помри, а я потому...
Я сів біля них. Праворуч від мене розмовляло двоє статечних арештантів, видимо намагаючись зберегти один перед одним свою поважність.
— У мене, надісь, не вкрадуть,— казав один,— я, брат, сам боюсь, коли б чого не вкрасти.
— Ну, та й мене голою рукою не бери: обпечу.
— Та чого обпечеш! Такий же варнак; більше й назвиська нам нема... вона тебе оббере, та й не поклониться. Тут, брат, і моя копієчка умилася. Недавно сама прийшла. Куди з нею подітися? Став проситись до Федьки-ката: у нього ще в форштадті будинок стояв, у Соло-монки-паршивого в жида купив, от що потім ще повісився...
— Знаю. Він у нас позаторік шинкарем сидів, а на прізвисько Гришка — темний кабак. Знаю.
— А от і не знаєш; це інший темний кабак.
— Де б пак не інший! Знати ти товсто знаєш. Та я тобі стільки посередників приведу...
— Приведеш! Ти відкіля, а я чий?
— Чий! Та я ось тебе й бив, та не хвалюся, а то ще чий!
— Ти бив! Та хто мене приб'є, той ще не народився; а хто бив, той у землі лежить.
— Чума бендерська!
— Бодай тебе сибірка замордувала!
— Щоб з тобою турецька шабля розмовляла!.. І пішла лайка.
— Ну-ну-ну! Загаласували! — закричали кругом.— На волі не вміли жити; раді, що тут чистяку доскочили...
Враз угамують. Лаятися, "тюжити" язиком дозволяється. Це почасти й розвага для всіх. Але до бійки не завсіди допустять, і хіба тільки у виняткових випадках вороги поб'ються. Про бійку донесуть майорові; почнеться слідство; приїде сам майор,— одно слово, всім негарно буде, а тому бійки й не допускається. Та й самі вороги лаються більше задля розваги, задля вправи в стилі. Часом самі себе дурять, починають страшенно гарячково, роз'ярено... думаєш: ось кинуться один на одного; зовсім ні: дійдуть до певної точки і зараз розходяться. Спочатку все це мене надзвичайно дивувало. Я умисне навів тут зразок звичайнісіньких каторжних розмов. Не міг я уявити собі попервах, як можна лаятися заради втіхи, мати в цьому забаву, милу вправу, приємність? А втім, не слід забувати й про гонор. Діалектик-лайливець був у пошані. Йому тільки що не аплодували, як акторові.
Ще вчора звечора помітив я, що на мене дивляться косо.
Я вже впіймав кілька похмурих поглядів. Інші арештанти, навпаки, ходили коло мене, гадаючи, що я приніс гроші. Вони одразу ж стали прислужуватися: почали навчати мене, як носити нові кайдани; добули мені, звісно за гроші, скриньку з замком, щоб сховати в неї вже видані мені казенні речі та трохи моєї білизни, яку я приніс до острогу. Другого ж дня вони в мене вкрали її й пропили. Один із них згодом став вельми відданою мені людиною, хоч і не переставав мене обкрадати при всякій нагоді. Робив це він, нітрохи не бентежачись, майже несвідомо, неначе з обов'язку, і на нього не можна було гніватися.