лежне доносові, майже за те саме, за що заслали й М. М. страшенно зрадів товаришеві, другові. Він ходив за А—вим, втішав його в перші дні каторги, гадаючи, що той мусить дуже страждати, віддав йому останні свої гроші, годував його, поділився з ним найпогрібнішими речами. Та А—в зараз же зненавидів його саме за те, що той був благородний, за те, що з таким жахом дивився на всяку ницість, за те саме, що був цілком не подібний до нього, і все, що М., у попередніх розмовах, розповів йому про острог та про майора, все це А—в поквапився при першій же нагоді донести майорові. Майор страшенно зненавидів за це і гнобив М., і коли б не вплив коменданта, він довів би його до біди. А—в же не тільки не бентежився, коли згодом М. довідався про його ницість, ба навіть любив стрічатися з ним і глузливо дивитися на нього. Це, як видно, давало йому насолоду. Мені кілька разів показував на це сам М. Ця підла тварюка потім тікала з одним арештантом та з конвойним, але про цю втечу я розповім згодом. Спочатку він і до мене дуже підлизувався, гадаючи, що я не чув про його історію. Кажу ще раз, він отруїв мені перші дні каторги ще більшою тугою. Я жахнувся тієї страшної підлоти й ницості, в яку мене вкинули, серед якої я опинився. Я подумав, що тут і все таке ж підле й нице. Але я помилявся: я судив про все по А—ву.
Ці перші три дні я в тузі никав по острогу, лежав на своїх нарах, віддав шити надійному арештантові, якого вказав мені Яким Якимович, сорочки з виданого мені казенного полотна, звісно за плату (по стільки-то шагів з сорочки), завів собі, за наполегливою порадою Якима Якимовича, складаний матрацик (з повстини, обшитої полотном), тонісінький, як блин, та подушку, набиту шерстю, страшенно тверду з незвички. Яким Якимович дуже клопотався придбанням для мене всіх цих речей і сам брав участь у виготовленні їх, власними руками пошив мені укривало з клаптів старого казенного сукна, зібраних із виношених панталон та курток, які я купив у інших арештантів. Казенні речі, котрим кінчався строк, залишалися у власність арештантові; їх зараз продавали тут же в острозі, і хоч би яка заношена була річ, все-таки була надія збути її з рук за якусь ціну. Все це спочатку мене дуже дивувало. Взагалі це був час моєї першої стичності з народом. Я сам раптом зробився таким же простонароддям, таким же каторжним, як і вони, їхні звички, поняття, думки, уявлення стали немовби й
моїми, принаймні по формі, по закону, хоч по суті я й не поділяв їх. Я був здивований і збентежений, наче й не підозрював перше нічого цьогіо й не чув ні про що, хоча й знав і чув. Та дійсність спр|авляе зовсім інше враження, ніж знання й чутки. Чи міг я, приміром, хоч будь-коли перше підозрювати, що такі речі, такі старі обноски можна вважати теж за речі? А ось пошив же собі з цих старих обносків укривало! Важко було й уявити собі, якого сорту було сукно, приділене на арештантський одяг. На око воно мовби й справді скидалося на сукно, грубе, солдатське; та ледь приношене, воно оберталося на якийсь волок і дерлося обурливо. Втім, суконний одяг давали на річний строк, та й цей строк важко було витримати. Арештант працює, носить на собі тягарі; одяг обтирається й обдирається скоро. А кожухи видавали на три роки, і звичайно протягом цього строку вони правили й за одяг, і за укривало, й за підстилку. Та кожухи міцні, хоч і нерідко можна було на кому-небудь бачити при кінці третього року, тобто строку виноски, кожух, залатаний простим полотном. І все ж навіть дуже виношені, по скінченні приділеного їм строку, вони продавалися копійок за сорок сріблом. Деякі ж, що краще збереглися, продавалися за шістдесят і за сімдесят копійок сріблом, а на каторзі це були великі гроші.
А гроші,— я вже казав про це,— мали в острозі страшне значення, могутність. Певно можна сказати, що арештант, у якого були хоч сякі-такі гроші на каторзі, вдесятеро менше терпів, ніж той, у кого їх зовсім не було, хоча й цей був забезпечений усім казенним, і навіщо б, здається, мати йому гроші? — як міркувало наше начальство. Знов же кажу, що, коли б арештанти позбавлені були всякої можливості мати свої гроші, вони божеволіли б, або мерли б, як мухи (дарма що всім були забезпечені), або, нарешті, зривалися б на нечувані злочинства,— ті з туги, інші — щор швидше бути якось страченими й знищеними чи так якось "змінити долю" (технічний вираз). Якщо ж арештант, добувши мало не кривавим потом свою копійчину або, щоб добути її, зважившись на незвичайні хитрощі, сполучені часто із злодійством та шахрайством, одночасно так нерозважливо, з такою дитячою безтямністю витрачає їх, то це зовсім не доводить, що він їх не цінує, хоч би й здавалося так з першого погляду. На гроші арештант жадібний до судоми, до замороки розуму, і якщо справді розкидає їх, як тріски, коли гуляє, то розкидає на те, що вважає ще
на один ступінь вищим, ніж гроші. Що ж вище, ніж гроші, для арештанта? Воля або хоч якась мрія про волю. А арештанти великі мрійники. Про це я дещо скажу згодом, але, до слова випало: чи повірять, що я бачив засланих на двадцятирічний строк, які мені самому казали, дуже спокійно, такі, наприклад, фрази: "А ось стривай, дасть бог, скінчу строк, і тоді..." Весь смисл слова "арештант" означає людину без воліла, витрачаючи гроші, він діє вже на свою волю. Попри всі тавра, кайдани й ненависні палі острогу, що заступають йому божий світ та обгороджують його як звіра в клітці,— він може добути горілку, тобто страшенно заборонену насолоду, поласувати коло "солодкого медку", навіть іноді (хоч і не завжди) підкупити найближчих своїх начальників, інвалідів та й унтер-офіцера, котрі крізь пальці дивитимуться на те, що він порушує закон і дисципліну; може навіть, поверх торгу, ще й позбиткуватися над ними, а позбиткуватися арештант страшенно любить, показати перед товаришами і впевнити навіть себе хоч на час, що в нього волі і влади незрівнянно більше, ніж здається,— одно слово, може наколобродити, набешкетувати, вкрай образити когось і довести йому, що він усе це може, що все це в "наших руках", тобто впевнити себе в тому, про що бідоласі й помислити неможливо. До речі: ось чому, може, в арештантах, навіть коли вони тверезі, помічається загальна схильність до куражу, до хвастощів, до комічного й пренаївного звеличування власної особи, бодай примарного. Нарешті, у всій цій гулятиці є свій ризик,— отже, є в ній хоч якась примара життя, хоч далека примара волі. А чого не віддаси за волю? Який мільйон щик, коли б йому здушили горло зашморгом, не віддав би всіх своїх мільйонів за один ковток повітря?