Довго ми жили з Сушиловим, кілька років уже. Помалу-малу він прив'язався до мене надзвичайно; я не міг цього не помітити, отже, й я дуже звик до нього. Але раз — ніколи не можу простити собі цього — він чогось не зробив, про що я просив, а тим часом допіру взяв у мене грошей, і я мав жорстокість сказати йому: "От, Сушилов, гроші ви берете, а діла не робите". Сушилов змовчав, збігав у моїй справі, але чогось раптом засумував. Минуло днів зо два. Я думав: не може бути, щоб це він від моїх слів. Я знав, що один арештант, Антон Васильєв, наполегливо вимагав у нього якийсь дрібний борг. Мабуть, грошей нема, а він боїться попросити в мене. На третій день я й кажу йому: "Сушилов, ви не-, мов хотіли в мене грошей попросити, для Антона Васильєва? Нате". Я сидів тоді на нарах; Сушилов стояв передо мною. Його, здається, дуже вразило, що я сам запропонував йому грошей, сам згадав про його скрутне становище, тим паче що, на його думку, він останнім часом надто вже багато в мене забрав, отже, й сподіваигся
не смів, що я йому ще дам. Він подивився на гроші, потім на мене, раптом відвернувся й вийшов. Усе це дуже мене вразило. Я пішов за ним; і знайшов його за казармами. Він стояв біля острожного частоколу, обличчям до огорожі, притиснувши до неї голову й спершись на неї рукою. "Сушилов, що з вами?" — спитав я його. Він не дивився на мене, і я, на превеликий подив, помітив, що він ладен заплакати: "Ви, Олександре Петровичу... думаєте,— почав він, зриваючись з голосу й намагаючись дивитися вбік,— що я вам... за гроші... а я... я... е-ех!" Тут він обернувся знову до частоколу, аж стукнувшись об нього лобом,—та як заридає!.. Вперше я бачив на каторзі людину, яка плаче. Насилу я втішив його, і хоч відтоді він ще запопадливіше, коли це можливо, став слугувати мені й "наглядати мене", та з деяких майже невловних ознак я помітив, що серце його ніколи не могло простити мені мого докору. А тим часом інші сміялися ж з нього, збиткувалися над ним при кожній нагоді, коренили його часом, а він жив же з ними гарно й дружелюбно і ніколи не брав того за образу. Еге, дуже важко буває розпізнати людину, навіть і після довгих літ знайомства!
Ось чому каторга й не могла виникнути перед мене з першого погляду такою, якою виникла згодом. Ось чому я й сказав, що коли й дивився на все з такою жадібною, посиленою увагою, то все-таки не міг розглядіти багато такого, що було в мене під самим носом. Природно, мене вражали спочатку явища крупні, різко випнуті, але й їх, можливо, я сприймав неправильно, і вони .залишали в душі моїй тільки саме важке, безнадійно .сумне враження. Дуже багато сприяла тому зустріч моя ,з А — вим.теж арештантом, який прибув до острогу неза-,довго передо мною і справив на мене особливо тяжке враження в перші дні мого прибуття на каторгу. Втім, .я ще до прибуття в острог довідався, що зустрінуся там з А—вим. Він,ртруїв мені цей перший важкий час і посилив мої душевні муки. Не можу не сказати про нього.
Це був найогидніший приклад того, як може занепас-.ти й спідліти людина і до якої міри може вбити в собі всяке моральне почуття, легко й без розкаяння. А—в був молодий чоловік, із дворян; я вже трохи згадував про нього, кажучи, що він переносив нашому плац-майорові все, що діється в острозі, і приятелював з його денщиком Федькою. Ось коротка його історія: не скінчивши ніде курсу й посварившися в Москві з рідними, які злякалися його розпутної поведінки, він прибув до Петер-
12 Достоевський
353
бурга і, бажаючи добути грошей, зважився на один підлий донос, тобто зважився продати кров десяти чоловік, для негайного задоволення своєї невситимої жаги най-брутальніших і розпутних насолод, до яких він, спокушений Петербургом, його кондитерськими та Міщанськими, зробився такий ласий, що, бувши людиною недурною, ризикнув учинити безумну й безглузду справу. Його незабаром викрили; в донос свій він уплутав невинних людей, інших обдурив, і за це його заслали на Сибір, до нашого острогу, на десять років. Він був ще Дуже молодий, життя для нього тільки починалось. Здавалося б, така страшна зміна в його долі мусила б вразити, викликати його натуру на якийсь опір, на якийсь перелом. Та він без найменшого збентеження, без найменшої навіть огиди сприйняв нову долю свою, не обурився перед нею морально, не злякався в ній нічого, крім хіба потреби працювати й розлучитися з кондитерськими та трьома Міщанськими. Йому навіть здалося, що звання каторжного тільки розв'язало йому руки на ще більші підлоти й паскудства. "Каторжник, то каторжник і є; коли каторжник, то, виходить, можна вже падлючити, і не соромно". Буквально, це була його думка. Я згадую про цю бридку істоту як про фёно'мёй. Я кілька рбків прожив серед убивць, розпутників і неприторенних злочинців, але рішуче кажу, ніколи ще в житті я не зустрічав такого цілковитого морального занейаду, такої крайньої розпусти й такої зухвалої ницості, як в А—ві. У нас був батьковбивця, з дворян; я вже згадував про нього; але я переконався з багатьох рис і фактів, що навіть і той був незрівнянно благородніший і людяніший, ніж А—в. На мій погляд, за весь час мого острожного життя, А—в став і був якимсь шматком м'яса, з зубами й шлунком та з невситимою жагою найбрутальніших, найзвірячіших тілесних насолод, а за вдоволення найменшої й найпрйм-хливішої з цих насолод він здатен був спокійнісінько вбити, зарізати, одно слово, здатен на все, аби тільки сховані були кінці в воду. Я нічого не перебільшую; я добре пізнав А—ва. Це був приклад того, до чого міг дійти самий тілесний бік людини, не стриманий внутрішньо жодною нормою, жодною законністю. І як огидно було мені дивитися на його повсякчасну глузливу усмішку. Це була потвора, моральний Квазімодо. Додайте до цього, що він був хитрий і розумний, вродливий, трохи навіть освічений, мав здібності. Ні, краще пожежа, краще мор і голод, ніж така людина в товаристві! Я сказав
уже, що з острозі все так спідліло, що шпигунство й доноси процвітали і арештанти нітрохи не сердились за це. Навпаки, з А—м вони дуже;приятелювали і поводилися з ним незрівнянно дружелюбніше, ніж з нами. А ласка до нього від нашого п'яногої майора надавала йому в їхніх очах значення й ваги. Між іншим, він упевнив майора, що може робити портрети (арештантів він запевняв, що був гвардії поручиком), і той наказав, щоб його висилати на роботу до нього додому, для того, звісно, щоб малював майорський портрет. Отут він і зійшовся з денщиком Федькою, який мав надзвичайний вплив на свого пана, отже, на всіх і на все в острозі. А—в шпигував за нами, бо вимагав майор, а той, коли, п'яний, бив його по щоках, то його ж лаяв шпиком і донощиком. Траплялося, й дуже часто, що майор, побивши А—ва, зараз же сідав на стілець і наказував йому малювати портрет далі. Наш майор, здається, справді вірив, що з А—ва був визначний художник, мало не Брюллов, про котрого й він чув, та все ж вважав за своє право лупцювати його по щоках, тому, мовляв, що тепер ти хоч і той же художник, але каторжний, і хоч би ти був пре-Брюллов, а я все-таки твій начальник, отже, що схочу, те з тобою й зроблю. Між іншим, він заставляв А—ва стягати йому чоботи й виносити з спальні різні вази, і все ж довго не міг відмовитися від думки, що А—в великий художник. Портрет писалося без краю довго, майже рік. Нарешті майор догадався, що його дурять, і, впевнившись цілком, що портрет не закінчується, а, навпаки, дедалі більше стає на нього несхожий, віддухопелив художника і за кару відіслав його в острог, на чорну роботу. А—в, видимо, жалкував за цим, і важко йому було відмовитися від неробства, від подачок з майорського столу, від друга Федьки й від усіх насолод, які вони вдвох влаштовували собі в майора на кухні. Принаймні майор, вигнавши А—ва, перестав переслідувати М., арештанта, на котрого А—в безнастанно йому наклепував, і ось за що: М., у час прибуття А—ва в острог, був самотній. Він дуже нудьгував; не мав нічого спільного з іншими арештантами, дивився на них з жахом і огидою, не помічав і недобачав у них всього, що могло б вплинути на нього примирливо, і не сходився з ними. Ті віддячували йому такою ж ненавистю. Взагалі становище в острозі людей, подібних до М., жахливе. Причини, чому А—в потрапив до острогу, М. не знав. Навпаки, А—в, догадавшись, з ким має діло, зараз же упевнив М., що заслано його за цілком проти-