Ще з перших днів мого острожного життя один молодий арештант, надзвичайно гарненький хлопчик, мене особливо зацікавив. Звали його Сироткін. Був він багато чим досить загадкова істота. Передусім мене вразило його прекрасне обличчя; йому було не більше двадцяти, трьох років. Перебував він в особливому відділенні,
тобто в безстроковому, отже, вважався одним з найважливіших військових злочинців. Тихий і лагідний, він розмовляв мало, рідко сміявся. Очі в нього були голубі, риси правильні, личко чистеньке, ніжне, волосся русяве. Навіть напівголена голова мало його спотворювала: такни він був гарненький хлопчик. Ремесла він не мав жодного, проте проші добував хоч потроху, але часто. Був він помітно ледачий, ходив неохайний. Хіба хто інший вбере його гарно, часом навіть у червону сорочку, і Сироткін, видимо, радий з обновки: ходить по казармах, себе показує. Він не пив, у карти не грав, майже ні з ким не сварився. Ходить, бувало, за казармами — руки в кишенях, смирний, задуманий. Про що він міг думати, важко було й уявити собі. Гукнеш його іноді, з цікавості, спитаєш про що-небудь, він зараз же відповість і навіть якось шанобливо, не по-арештантському, але завсіди коротко, небалакуче; дивиться ж на вас, як десятирічна дитина. Заведуться в нього гроші,— він не купить собі чогось потрібного, не віддасть куртки полагодити, не заведе чобіт нових, а купить калачика, пряничка й з'їсть,— наче йому всього якихось сім літ. "Ех ти, Сироткін,— кажуть, бувало, йому арештанти,— сирота ти казанська, святий та божий!" У неробочий час він звичайно блукає по чужих казармах; майже всі щось своє роблять, самому йому робити нічого. Скажуть йому щось, майже завсіди глузливе (з нього та його товаришів таки часто глузували),— він, слова не мовивши, повернеться і йде до іншої казарми; а іноді, як уже дуже поглузують з нього, почервоніє. Часто я думав: за віщо ця смирна, простодушна істота опинилася в острозі? Якось я лежав у лікарні, в арештантській палаті. Сироткін теж був хворий і лежав біля мене; одного разу надвечір ми з ним розговорилися; він зненацька захопився і, до слова прийшло-ся, розповів мені, як його віддавали в солдати, як, проводжаючи його, плакала над ним його мати і як важко було йому в рекрутах. Він додав, що ніяк не міг витерпіти рекрутського життя: бо там усі були такі сердиті, суворі, а командири майже завсіди були з нього невдоволень..
— Як же скінчилося? — спитав я.— За віщо ж ти сюди потрапив? Та ще в особливе відділення... Ой ти, Сироткін, Сироткін!
— Та я, Олександре Петровичу, всього рік пробув у батальйоні; а сюди прийшов за те, що Григорія Петровича, мого ротного командира, вбив.
— Чув я це, Сироткін, та не вірю. Ну, кого ти міг убити?
— Так вийшло, Олександре Петровичу. Дуже вже мені важко стало. і
— Та як же ж інші рекрути живуть? Звичайно, важко спочатку, а потім звикають, і, дивишся, виходить славний солдат. Тебе, мабуть, мати розпестила; пряничками та молочком до вісімнадцяти років годувала.
— Матуся мене, правда, дуже любила. Коли я в некрути пішов, вона після мене злягла та, чути, й не вставала... Дуже вже мені гірко наостанку в некрутстві стало. Командир незлюбив, за все карає,— а й за що? Я всім корюся, живу як слід; горілки не п'ю, нічого собі не позичаю; а це вже погане діло, Олександре Петровичу, коли людина щось позичає. Всі кругом такі жорстокосерді,— сплакнути нема де. Підеш, бувало, куди за ріг та там і поплачеш. От і стою я одного разу в караулі. Вже ніч; поставили мене на варті, на абвахті, біля сішок. Вітер; осінь була, а темінь така, що хоч в око стрель. І так тоскно, тоскно мені стало! Взяв я рушницю до ноги, штик відімкнув, поклав поруч; скинув правий чобіт, дуло наставив собі в груди, наліг на нього і великим пальцем ноги спустив курок. Дивлюсь — осічка! Я оглянув рушницю, прочистив запал, пороху нового підсипав, кремінець оббив і знов до грудей приставив. І що ж? Порох спалахнув, а пострілу знову нема! Що ж це, думаю? Узяв я взув чобіт, штик примкнув, мовчу й ходжу собі. Отут я й поклав це діло зробити: хоч куди хоч, тільки геть з некрутства! За півгодини їде командир; головним рундом правив. Просто на мене: "Хіба так стоять у караулі?" Я взяв рушницю на руку та й загнав у нього штик по саме дуло. Чотири тисячі пройшов, та й сюди, в особливе відділення...
Він не брехав. Та й за що ж його прислали б в особливе відділення? Звичайні злочини караються багато легше. Втім, сам Сироткін тільки й був з-поміж усіх своїх товаришів такий вродливий. Що ж до інших, подібних до нього, яких було в нас усіх чоловік до п'ятнадцяти, то навіть чудно було дивитися на них; тільки двоє-троє облич були ще непогані; інші ж усі такі клаповухі, бридкі, нечупари; деякі навіть сиві. Якщо дозволять обставини, я колись скажу про всю цю купку докладніше. А Сироткін часто приятелював з Газіним, отим самим, з приводу якого я почав цей розділ, згадавши, що-він п'яний
вдерся до кухні й що це сплутало мої первісні уявлення про острожне життя.
Цей Газін був жахлива істота. Він справляв на всіх страшне, тяжке враження. Мені завсіди здавалося, що нічого не могло бути лютішого, страхітливішого за нього. Я бачив у Тобольську лихозвісного своїми злочинствами розбійника Каменева, бачив потім Соколова, підсудного арештанта, з втікачів-солдатів, страшного вбивцю. Але жоден із них не справляв на мене такого огидного враження, %к Газін. Мені часом уявлялося, що я бачу перед себе велетенського, гігантського павука, з людину завбільшки. Він був татарин; неймовірно сильний, сильніший за всіх в острозі; зросту вище середнього, будови геркулесівської, з потворною, непропорційно великою головою; ходив сутулувато, дивився спідлоба. В острозі кружляли про нього дивні чутки: знали, що він був з військових; але арештанти гомоніли поміж себе,— не знаю, чи правда тому,— що він утік з Нерчинська; на Сибір його засилали вже не раз, тікав не раз, міняв ім'я і, врешті, потрапив до нашого острогу, в особливе відділення. Розповідали також про нього, що він перше любив різати маленьких дітей, єдино для втіхи: заведе дитину кудись у відлюдне місце, спочатку налякає її, змучить і, вже цілком натішившись жахом і трепетом маленької жертви, заріже її тихо, повільно, з насолодою. Можливо, що це все й вигадували, через те загальне важке враження, що його справляв собою на всіх Газін, проте всі ці вигадки якось приставали до нього, були до лиця. А тим часом в острозі він поводився, не п'яний, у звичайний час, дуже розсудливо. Був завсіди тихий, ні з ким ніколи не сварився й уникав сварок, та це немовби з презирства до інших, немовби вважаючи себе вищим за всіх інших; розмовляв дуже мало і був начеб умисне відлюдкуватий. Всі рухи його були повільні, спокійні, самовпевнені. По очах його було видно, що він дуже недурний і надзвичайно хитрий; але щось пихато-глузливе й жорстоке було завсіди на обличчі його і в усмішці. Він торгував горілкою і був ув острозі одним із найзаможніших шинкарів. Але разів зо два на рік йому доводилося напиватися самому п'яним, і ось тут виявлялася вся звірячість його натури. Хмеліючи поволі, він спершу починав зачіпати людей насмішками, дошкульними, розрахованими й немов давно заготовленими; нарешті, захмелівши зовсім, він страшенно розлютовувався, хапав ніж і кидався на людей. Арештанти знали його жахливу силу, розбігалися від нього й хова-