Те ж саме було і в Римі. Ще один народ таких же здорових і сильних людей з великою жагою жити й повелівати, але небагатих на інтелект. їх інтелектуальне пробудження припізнюється і продукується в контакті з грецькою культурою. Для обстоюваної мною тези неабияке значення має те, коли саме приходять [388] в Рим "ідеї" Греції і коли починається революція. Збіг у часі був би надзвичайно переконливим доказом.
Як відомо, революційна римська ера починається в II столітті до Р. X., за часів Гракхів.
На той час типове становище (7) Риму достоту відповідало становищу Греції VII — VI століть та Франції XVIII століття. Історичне тіло Риму досягло свого найвищого внутрішнього розвою; Рим уже є тим, чим буде до свого кінця. Почалися перші великі завоювання. Як Греція — персів, а Франція й Англія — Іспанію, Рим знищив карфагенський імперіалізм. Проте є одна відмінність: інтелект римлянина досі неотесаний, селюцький, варварський, середньовічний. Великий практицизм, брак кмітливості призводять до того, що римлянин не зазнає специфічної насолоди від орудування ідеями, що характеризує інтелектуальні народи, такі, як грецький і французький. До епохи, про яку йдеться, в Римі нещадно переслідувалось будь-яке чисто інтелектуальне заняття. Загальноприйнята постава ненависті, зневаги до мистецтва та мислення тривали до Августа. Навіть Ціцерон вимушений був виправдовуватися, що пробуває на своїй віллі, пишучи книжку, а не в сенаті.
Втім, марний опір. Хліборобський інтелект римлянина, неповороткий і повільний, скоряється невблаганному циклові і, принаймні у рецептивній формі, одного дня таки пробуджується. Це було років за 150 перед Р.Х. Уперше в Римі виникає добірне коло, що з ентузіазмом переймається грецькою культурою, нехтуючи ворожість традиціоналістського загалу. Це коло складається з найдостойніших людей, що належать до найвищих соціальних верств республіки. Сціпіон Еміліан, руйнівник Карфагену і Нуманції,— перший значний римлянин, що розмовляє грецькою. Історик Полібій і філософ Панецій — його постійні радники. На його вечірках точаться розмови про поезію, філософію, нові мілітарні техніки (чудове інженерне мистецтво нуманційців при облозі їхніх таборів). Подібно до того як у Греції кінець Середньовіччя збігається з заміною promaquia, або двобоїв, на тактичний корпус фаланги, в Римі починається організація революційного війська у формі когорт. Марій, римський Лафайєт, завершить його формування.
Сціпіон — це сентиментальний шанувальник утопічних [389] ідей, що доходили з Греції. Здається, фраза Huma-nus sum, згодом замінена на: "Я людина, і ніщо людське мені не чуже", вперше лунає в його оселі. Ця фраза є усесвітнім девізом гуманістичного космополітизму, винайденого колись у Греції, а потім його віднайшли англійські ідеологи, Вольтер, Дідро, Руссо. Ця фраза є девізом усякого революційного духу.
У цьому першому "еллінському", "ідеалістичному" колі виховуються Гракхи, зачинателі першої великої революції. їхня мати Корнелія була тещею і сестрою в перших Сціпіона Еміліана (8). Тіберій Гракх мав учителями двох філософів: грека Діофанта та італіка Блоссіуса — ревних прихильників політичної ідеології, творців утопій. Після поразки Тіберій вирушив до Малої Азії, де звоював царевича Арістоніка, щоб заснувати з його рабами та осадниками утопічну державу, "Місто Сонця"(9), на зразок фаланстерів Фур'є або Ікарії Кабе.
Таким чином, у Римі приводиться в дію той самий механізм, обертаються ті самі колеса, що й в Афінах та Франції. За лаштунками революцій завжди пробуває філософ, інтелектуал. І це робить йому честь. Це він, професіоналіст чистого розуму, виконує свій обов'язок, додержуючись антитрадиціоналістської постави. Можна сказати, що на цих етапах радикалізму — врешті-решт, найславетніших в усьому історичному циклі — інтелектуал осягає максимум впливу та авторитету. Його дефініції, його "геометричні" поняття є вибуховою речовиною, яка не раз в історії змушує здригатися циклопічні традиційні спільноти. Так, у нашій Європі велике французьке піднесення виникає з абстрагованого визначення, даного енциклопедистами людині. Остання спроба, соціалістична, теж походить від не менш абстрактного, вигаданого Марксом визначення людини як "чистого виробника".
В часи занепаду революцій ідеї перестають бути головним історичним чинником, якими вони не були і в традиціоналістську епоху.
ЕПІЛОГ ПРО РОЗЧАРОВАНУ ДУШУ
Тема цього есе зводилась до спроби визначення революційного духу і проголошення його сконання в Європі. Але на початку я сказав, що цей дух є лиш відтинком орбіти величезного історичного циклу. Йому передує раціоналістська душа, а за нею йде містична душа, вірніше марновірна. Можливо, читальникові цікаво буде дізнатись, що ж таке марновірна душа, в яку переходить період революцій. Але говорити про це побіжно не випадає. Постреволюційні епохи, попри короткотривалий позірний розквіт, є часом занепаду. Занепади, як і народини, огорнуті в історії присмерком і безгомінням. Історія виказує дивну цнотливість, що змушує її накидати сором'язливу опону на вади початків і потворність національних збочень. Це означає, що події "еллінської" епохи в Греції, серединної і ранньої Римської імперії мало знають історики, а загал освічених людей і поготів. Отже, ніяк не випадає говорити про них побіжно.
Щоб уникнути незліченних кривотлумачень, я наважуюсь задовольнити допитливість читальника (чи є в нашій країні допитливі читальники?).
Традиціоналістська душа — це механізм довіри, бо вся її діяльність спирається на безсумнівну мудрість минулого. Раціоналістська душа руйнує ці підвалини довіри іншим авторитетом. Це віра в індивідуальну енергію, найвищий вияв котрої — розум. Але раціоналізм є непосильною спробою, поривом до неможливого. Намір заступити реальність ідеєю є чарівною ілюзією і приречений на неминучу поразку. Такий зухвалий задум трансформації історії залишає після себе присмак розчарування. Зазнавши поразки в своєму відчайдушному ідеалістичному пориві, людина геть втрачає певність в собі. Вона втрачає всяку спонтанну віру, не йме віри нічому, що не є певною й зорганізованою силою. Ні традиції, ні розумові, ні спільноті, ні індивідові. її життєві пружини розпружуються, бо вони, зрештою, є віруваннями, які ми плекаємо, підтримуючи їх в напрузі. Людина не в силах зайняти гідну поставу перед таїною життя та універсуму. Вона деградує фізично й ментально. В ці епохи людський врожай уже зібрано, нація знелюдніє. Не стільки через голод, чуму та інші знегоди, скільки через зменшення [391] генетичної сили людини. А рівночасно й мужності. Починається царство лякливості — дивний феномен, властивий так само Греції та Риму і досі належно не вивчений. В часи здоров'я пересічна людина тішиться своєю пайкою індивідуальної вартості, якої достатньо для розважливого протистояння життєвим знегодам. У ці споживацькі епохи відвага стає рідкісною чеснотою, якою обдаровані одиниці. Мужність стає фахом, а фахівці складають вояччину, що повстає проти будь-якої влади і нерозумно пригнічує решту соціального тіла.