Тут не варто проводити прямі паралелі зі складом наших новочасних націй в переддень революційної ери. Капіталізм починається з поширенням грошей. Затим виникає імперіалізм. Невдовзі починається створення великих флотів. На зміну лицарській війні середньовічного шляхтича,— маю на увазі Грецію,— приходить інша — не комонницька і не двобій. Після promaquia, або двобою, з'являється великий винахід: фаланга гоплітів, тактичний корпус піхоти. Водночас приходить край середньовічній роз'єднаності, і греки починають називатися "еллінами". Під цим спільним ім'ям вони відчувають свою історичну близькість.
Зрештою, це початок нагальних законодавчих змін устроїв. Чи випадковість це? Річ у тім, що всі ці "винайдені" устрої завжди пов'язані з ім'ям котрогось філософа. Бо це, не забувайте, вік сімох мудреців і перших іонічних та доричних мислителів. Де відбувається радикальна зміна законів, нові устроєві переділи, завжди існує якийсь явний чи прихований "мудрець". Семеро мудреців — це семеро видатних інтелектуалів епохи, відкривачів розуму, logos, на противагу mithos чи традиції.
На щастя, історичні відомості дають нам змогу бути свідками першої злуки індивідуалістської та раціональної душі, що обертається насупроти традиціоналістської душі. Це перша, цілком історична постать мислителя, що дійшла до нас — Гекатей Мілетський, автор книги про народні міфи, які кермували життям греків. Книга, з якої лишилися тільки невеличкі уривки, починається так: "Так каже Гекатей Мілетський. Пишу все це згідно з тим, що мені здається правдивим, бо перекази греків, на мою думку,— суперечливі й безглузді". Ці слова, як досвітній спів індивідуаліста —півня, вранішня зоря раціоналізму. Тут уперше індивід повстає самотою проти традиції, проти широкого тисячолітнього світу, в якому споконвіку жили душі Греції.
Від реформи до реформи минає століття, і ми добуваємось нарешті до найславетнішої — Клісфенової реформи. Ось як окреслює її зміст та психологію її автора Віллямовітц — Меллендорф: "Клісфен з Алкмеонідів, наймогутнішого з-поміж ворогуючих шляхетних родів, вигнанець з волі Пісістрата, спромігся за поміччю [386] Дельфів та Спарти скинути тирана, але не посів його трон, ані зробив Афіни аристократичною державою, як того чекала Спарта, а, теж за сприяння Дельфів, дав Афінам цілком демократичну конституцію, єдину, добре нам знану. Бо це він, а не Солон, був її творцем... Якщо до тих часів доконечністю були неписаний закон, релігія та звичай, то тепер запанували писані закони. Але це не мертві закони, різьблені в камені, пута свободи, а норми загальної вартості, що закарбовані в серці простого громадянина. Не хто інший, як народ запровадив їх; але не йому свавільно їх ламати, коли вони перестануть бути "справедливими", їх буде змодифіковано законним шляхом. Народ визнав їх, присягнувши їм; але є законодавець, котрий надав їм чинності. Для того щоб народ прийняв їх з доброї волі, вони мають бути орієнтовані на їхні почування та бажання; але творча ідея належить законодавцеві; і так само, як в гуманності старого аттичного права прозирає м'яка і лагідна вдача мудреця поета Солона, в конституції Клісфена є риси довільної логіко-арифметичної конструкції, які дозволяють зробити висновок про вдачу її автора. Певне, під час свого вигнання він розробив схематичний проект, і лиш вимушено пішов подекуди на певний компроміс з реальністю, яку йому не до снаги було змінити. Принаймні в нього є багато спільного із арифметико-філософською спекуляцією, що саме зароджувалась і привела невдовзі до віри в реальність чисел. Справді, він мав зв'язки з Самосом, батьківщиною піфагорейців. В його невтримному радикалізмі проглядає вдача софістів і філософів, які завжди обстоювали те, що все це робиться задля здоров'я реального світу. Такі ефімерні плани мимовільно нагадують конституції-одноденки Франції, чинні у період між старосвітською монархією і Наполеоном" .
Не думаю, що тут треба щось додавати. Клісфенова реформа — це типово революційний феномен, найвизначніший у довгій низці, що тягнеться аж до Перікла. Проникнувши в нього поглядом, ми бачимо дію геометричного інтелекту, філософського радикалізму, "чистого розуму".
Метою цього есе було показати, що витоки революційного феномена слід шукати в певній схильності [387] інтелекту. Іполит Тен назвав її серед інших причин Великої революції; але, з іншого боку, спростував своє ж важливе відкриття, застерігаючи, що ця риса притаманна лише французькій душі. Він не постеріг, що йшлося про загальний історичний закон. Кожен народ, якщо його розвій не перепинити силоміць, досягає в своїй інтелектуальній еволюції стадії раціоналізму. Коли раціоналізм стає загальним рушієм душ, автоматично й неминуче пускається в дію революційний процес. Його походження пояснюється не гнобленням можновладцями простолюду, не з'явою якогось гіпотетичного прочуття досконалішої справедливості — це чисто раціоналістська й антиісторична думка, ані тим, що нові соціальні класи збираються на силі, щоб скинути владу традиціоналістських сил. Лиш деякі з перелічених фактів супряжать революційному духові, але вони не є його причинами, а тільки наслідками.
Інтелектуальна генеза революцій дістає вишукане підтвердження в тому, що радикалізм, тривалість і модуляція революцій пропорційні тому, що є інтелектом в кожній расі. Малоінтелектуальні раси водночас і малореволюційні. Дуже показовий щодо цього приклад Іспанії. В нашій країні виявили себе, і то екстремально, чи не всі чинники, що їх звичайно вважають вирішальними для вибуху революції. Проте не було власне революційного духу. Наш етнічний інтелект завжди був атрофованою функцією, що належним чином не розвивалась. Та мализна руїнницького темпераменту обмежилась і обмежується віддзеркаленням його з інших країн. Точнісінько так відбувається з нашим інтелектом: та мализна, що є,— це віддзеркалення інших культур.
Досить показовий приклад Англії. Годі стверджувати, що англійський народ надто інтелектуальний. Але йому не бракує інтелекту, він має його саме в міру. Він має його виважену кількість, достоту потрібну для життя. Саме тому його революційна ера була дуже поміркована й позначена консерватизмом.