– Хто ви? – запитав і перевів погляд із одного на другого.
– Ваші помічники, – відповіли вони.
– Це помічники, – тихо підтвердив господар.
– Як? – запитав К. – Ви – мої старі помічники, які мали приїхати після мене і на яких я чекаю?
Вони підтвердили.
– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приїхали. До речі, – продовжив після невеликої паузи, – ви сильно запізнилися. Це недбальство з вашого боку.
– Це досить далеко, – сказав один.
– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрів вас дорогою із Замку.
– Так, – сказали вони без детальніших пояснень.
– Де інструменти? – запитав К.
– У нас немає, – відповіли вони.
– Інструменти, які я вам довірив, – уточнив К.
– У нас немає, – повторили вони.
– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмієте міряти землю?
– Ні, – зізналися помічники.
– Але якщо ви мої старі помічники, то мусите вміти, – сказав К. і підштовхнув їх поперед себе до будинку.
Вони сиділи втрьох і мовчки пили пиво в заїзді за невеличким столом. К. – посередині, справа і зліва його помічники. У залі, як і вчора ввечері, був зайнятий окрім їхнього лише один стіл, за ним сиділи селяни.
– Важко з вами, – сказав К. і вкотре вже порівняв їхні обличчя. – Як я маю вас розрізняти? У вас тільки імена різні, а все решта схоже, як… – він мимоволі затнувся, але потім продовжив: – У всьому решта ви схожі між собою, як змії.
Вони засміялися.
– Нас завжди без проблем розрізняли, – сказали вони, виправдовуючись.
– Я вам вірю, – сказав К. – Бо сам був свідком цього, але я бачу вас своїми очима, і вони вас не розрізняють. Тому я буду поводитися з вами, як із однією людиною, і називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помічників.
– Ні, – сказав той. – Мене звати Єремія.
– Це не має значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви підете вдвох, дам Артурові якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттєвий недолік, бо я не зможу використовувати вас для різних робіт, зате буде й перевага, бо за все, вам довірене, будете відповідати разом і нероздільно. Як саме ви поділите між собою роботу, мені все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.
Вони трохи подумали і сказали:
– Це для нас було б украй неприємно.
– Ясна річ, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприємно, але так воно буде.
Уже кілька хвилин К. спостерігав за селянином, який кружляв довкола їхнього столу та ось нарешті наважився, підійшов до одного з помічників і хотів прошепотіти йому щось на вухо.
– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу і піднявся. – Це мої помічники, і в нас зараз нарада. Ніхто не має права нам заважати.
– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин і позад кував до свого товариства.
– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. і знову сів. – Вам не можна розмовляти ні з ким без мого дозволу. Я тут чужий, і якщо ви мої старі помічники, то ви також чужі. Тому ми троє мусимо триматися разом, згода?
Вони похапцем простягнули йому руки.
– Заберіть свої лапи, – сказав він. – Але мій наказ залишається чинним. Я іду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогодні ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрібно дістати сани для подорожі в Замок, і о шостій мусите чекати на мене тут, перед порогом.
– Добре, – сказав один. Але другий утрутився:
– Ти кажеш "добре", хоча знаєш, що це неможливо.
– Тихо, – сказав К. – Ви, здається, починаєте відрізнятися один від одного.
Але перший також сказав:
– Він має рацію, без дозволу жоден чужинець не має права зайти в Замок.
– А де потрібно взяти дозвіл?
– Не знаю, можливо, в каштеляна.
– Тож ми зателефонуємо туди, беріться за роботу і негайно телефонуйте каштелянові!
Вони пішли до апарату і попросили з'єднати, – обоє просто зі шкіри лізли, щоб показати, як стараються догодити, – потім запитали, чи можна їм разом із К. завтра відвідати Замок. "Ні" у слухавці було таким гучним, що долетіло навіть до вух К. Але відповідь була ще більш вичерпною і звучала так: "Ні завтра, ні в будь-який інший день".
– Я сам подзвоню, – сказав К. і встав.
Досі у залі майже не звертали уваги на К. і його помічників, якщо не рахувати сутички з селянином, але після цієї фрази до них повернулися всі голови. Присутні піднялися разом із К., і попри намагання господаря затримати їх, вишикувалися півколом біля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримає жодної відповіді. К. до велося попросити їх затихнути, їхньої думки він узагалі не питав.
Звук зуммера у слухавці був дивним, К. ніколи раніше не чув нічого подібного. Це було схоже на гудіння багатьох дитячих голосів, чи навіть не гудіння, а спів, що долинає звідкись іздалеку, дуже здалеку, так ніби з цього звуку в якийсь неможливий спосіб формується один високий, але сильний голос, і так сильно б'є у вухо, наче намагається проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись іще глибше. К. слухав, навіть не намагаючись зателефонувати. Сперся лівим ліктем на телефонний апарат і слухав.
Невідомо, як довго він так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зі словами, що до нього при йшов вістовий.
– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавці, бо там раптом озвалися. Відбулася наступна розмова:
– Освальд слухає вас, із ким я розмовляю? – запитав суворий зверхній голос. К. почув у ньому невеличкий мов ний дефект, який намагалися приховати цією підкресленою суворістю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловік на тому кінці дроту міг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здається, перекрив собі досить важливий шлях. Нерішучість К. посилила нетерплячість його співрозмовника.
– Хто там? – повторив той і додав: – Я був би дуже вдячний, якби звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:
– Телефонує помічник пана землеміра.
– Який помічник? Який пан? Який землемір?