– Але, – сказав К., – якщо нічого не діялося і навіть не передбачалося ніякого покарання, чого ж ви тоді боялися? От дивні люди!
– Як би тобі це пояснити, – замислилася Ольга. – Ми не майбутнього боялися, а страждали від того, що відбувалося, саме в цьому й було покарання. Люди в Селі тільки й чекали, що ми повернемося до них, що батько знову відчинить свою майстерню, що Амалія, яка шила дуже гарні сукні, хоча й тільки для найбагатших, знову матиме замовлення. Усім, ясна річ, було прикро за те, що вони зробили. Якщо цілком поважна сім'я в Селі раптом опиняється в повній ізоляції, від цього страждають усі.
Вони почували себе так, ніби виконали свій обов'язок, коли зреклися нас. На їх місці ми зробили б те саме. Вони й не знали до пуття, про що йдеться. Просто до "Панського двору" повернувся вістун із повною жменею пошматованого паперу. Фріда бачила, як він ішов і повертався, вона перекинулася з ним кількома словами і відразу ж усім розповіла те, про що змогла довідатися. Але зробила це зовсім не з ненависті до нас, а з почуття обов'язку, як зробив би кожен на її місці. А тепер усі були б не проти, якби історія закінчилася щасливо. Якби ми раптом прийшли з повідомленням, що все гаразд, що, наприклад, трапилася помилка, яку вже виправили, або ж що провина справді була, але її пробачили за попередні заслуги. Людям би вистачило навіть звістки, що нам завдяки зв'язкам із Замком пощастило якимось чином^ залагодити справу. Із великою радістю нас прийняли б назад. Були б поцілунки, обійми, святкування, я бачила подібні речі багато разів у інших випадках. Але навіть і без цього можна було б обійтися. Якби ми просто вийшли на вулицю та запропонували людям відновити старі зв'язки, ні словом не згадуючи історію з листом, цього теж було б цілком достатньо, люди з радістю відмовилися б від обговорення цієї історії. Бо тут, крім страху, людям було ще страшенно незручно. Отож від нас і відвернулися, щоб нічого не чути про все це, не говорити, не думати, не мати до цього ніякого стосунку. І якщо Фріда розповіла всім про це, то не зі зловтіхи, а лише аби захистити себе і всіх, звернути увагу громади: тут щось трапилося, і від цього бажано триматися якомога далі. Справа була не в нашій конкретній сім'ї, а в цій справі, а наша сім'я постраждала, бо вплуталася в цю справу. Людям вистачило б і того, щоб ми просто вийшли до них, показали своєю поведінкою, що забули минуле, подолали його, не має значення, яким чином. Треба було, щоб громада переконалася: справу цю дійсно забуто й до неї вже ніколи не треба буде повертатися, незалежно від того, що саме її викликало. Ми всюди знайшли б готових підтримати нас, навіть якби самі забули про все тільки наполовину. Нас би зрозуміли й допомогли повернутися до нормального існування. Але замість цього ми сиділи вдома. Я не знаю, чого ми чекали, можливо, рішення Амалії, адже того ранку вона захопила владу в сім'ї і міцно тримала її в руках. Без особливих обговорень, без наказів, без прохань, фактично самою лише мовчанкою. Усі інші мали про що порадитися й від ранку до вечора перешіптувалися між собою, а час від часу батько раптом кликав мене до себе в нападі раптового страху, і я проводила біля його ліжка півночі. Часто ми шепталися вдвох із Варнавою, який дуже мало розумів у цій історії і постійно вимагав, щоб йому пояснювали, ставив одні й ті ж запитання. Він відчував, що в його житті не буде безтурботного періоду юності, який настав для його однолітків. Ми сиділи з ним, як зараз із тобою, К., і забували, що настала ніч, а потім знову ранок. Мати була найслабшою, напевно тому, що вона відчувала не лише загальне страждання, а й окремі страждання кожного з нас. Ми спостерігали в ній зміни, яких боялися кожен для себе, хоча й підозрювали, що їх не уникнути. її улюбленим місцем був куточок дивану, – у нас давно вже немає того дивану, – він стоїть у великій кімнаті Брунсвіка. Мати сиділа там, і було невідомо – дрімає вона чи веде нескінченні розмови сама з собою, як на це вказували її губи, що беззвучно рухалися. Ми обговорювали історію з листом постійно, без кінця й краю, всі відомі нам деталі й непевні припущення, один поперед одного намагалися придумати найкращий вихід із ситуації, це було зрозуміло й неминуче. Але це було погано, бо так ми заглиблювалися у все, від чого намагалися втекти. І яка була користь від усіх цих навіть найблискучіших планів? Жоден із них неможливо було втілити в життя без Амалії, без неї все це перетворювалося на позбавлені сенсу приготування. Вони ставали безглуздими, бо не доходили до неї, а якби й дійшли, то не зустріли б нічого, окрім мовчання. На щастя, сьогодні я розумію Амалію краще, ніж тоді. Вона несла більше, ніж ми всі; неможливо збагнути, як вона витримала це все і залишилася живою. Мати потерпала за нас усіх, бо весь тягар упав насамперед на неї, вона мучилась недовго. Чи страждає вона ще й зараз, невідомо, бо її свідомість давно потьмарилася. Амалія ж не лише страждала, вона усвідомлювала суть усієї справи. Ми бачили тільки наслідки, вона знала причину. Ми сподівалися на якісь дрібні полегкості, в неї не було сумніву в тому, що все давно вирішено. Нам залишалися перешіптування, їй – тільки мовчання. Вона стояла віч-на-віч з правдою, жила з цим, витримала, тоді й тепер. Наскільки легше було нам усім у нашій біді, аніж їй. Щоправда, ми змушені були залишити наш дім, у нього вселився Брунсвік. Нам виділили цю халупу, в кілька заходів ми перетягли сюди візками наше майно, ми з Вар-навою тягли візки, Амалія й батько підштовхували нас іззаду. Мати, яку ми перевезли сюди насамперед, щоразу зустрічала нас тихим скигленням, сидячи на скрині. Ці виснажливі перетягування візка були дуже принизливими, бо ми на кожному кроці зустрічали вози зі збіжжям, і люди мовчки відверталися од нас, але я пригадую, як ми з Варнавою навіть під час цього переїзду продовжували обговорювати наші турботи й плани, тому часом зупинялися, захоплені розмовою, аж поки батько не гукав нам ззаду "Гей!", нагадуючи про обов'язки. Та всі ці розмови після переселення ніяк не вплинули на наше життя, хіба що тепер ми відчули бідність. Родичі припинили нам допомагати, наші власні запаси майже вичерпалися, і саме тоді почала розвиватися зневага до нас у тій формі, в якій ти її бачив. Усі помітили, що нам не вистачить сили виплутатися з історії з листом, і не пробачили нам цього. Ніхто не сумнівався, що наша доля справді важка, хоча ніхто точно не знав, яка вона насправді. Усі усвідомлювали, що на нашому місці навряд чи краще витримали б це випробування, але тим необхіднішим здавалося їм цілковито відмежуватися од нас. Якби ми перемогли це все, нас би цінували ще більше, ніж раніше. Але ми не змогли досягнути успіху, і те, що досі здавалося тимчасовим, тепер стало остаточним: нас викинули зі свого кола. Про нас більше не говорили як про людей, наше прізвище не називалося. Якщо потрібно було згадати про нас, говорили тільки про Варнаву, найбезневиннішого. Навіть наша халупа отримала погану славу, і якщо ти пригадаєш власне перше враження, то напевно погодишся, що й тобі здалося, ніби ця зневага виправдана. Пізніше, коли до нас приходили люди, вони крутили носом через цілком невинні речі, наприклад, через те, що маленька гасова лампа висить над столом. А де ж їй ще висіти, як не над столом, хоча декому це й здавалося жахливим. А якщо ми вішали лампу в іншому місці, в людському ставленні нічого не мінялося. Усе, що в нас було і чим були ми самі, викликало в людей зневагу.