Ти цілком певний?
Так, майже цілком. Так само певний, що не існує наперед визначеної долі, провидіння, якоїсь вищої ментальної потуги, яка б могла вплинути, скажімо, на результат гри в кості. Його можна, звісно, сфальшувати, підтасувати, неправильно подати, та будь-які фізичні вчинки не підвладні ані долі, ані божому провидінню, ані псевдофе-номену, який дехто називає "психокінезом".
Чи ти чула коли-небудь, аби хтось, граючи в рулетку, шалено розбагатів завдяки своєму вмінню скеровувати кульку силою думки чи передбачати точне число, на яке вона ляже? Достатньо володіти даром передбачення лише на кілька секунд вперед, щоб стати мільйонером. Однак ніхто не володіє таким даром! Ніхто! Тому на казино й не вивішують табличок із забороною входити ясновидцям та екстрасенсам. Зайва заборона...
Чи то стосується азартних ігор, а чи нашого повсякденного життя, ми повинні мати до них інший підхід. Найразючішим збігам та випадковостям в історії людства властива тенденція до дбайливого плекання та збереження в пам'яті тієї чи іншої культури; а безмір небилиць про найфантастичніші збіги можуть стати для легковірних доказом існування "вищих сил", які ледь не на кожному кроці втручаються у наше життя.
Як на мене, надзвичайно важливо збагнути цей механізм. Сама лише селекція "виграшних моментів", про які завжди згадують і переповідають з покоління в покоління, може привести нас до вчення Дарвіна про природний відбір. Різниця лише в тому, що ми в нашому випадку говоримо про штучно створений відбір. Так само легко можуть, на жаль, сформуватися і штучно створені уявлення.
Більш чи менш усвідомлено ми можемо звести докупи погляди, які не мають між собою нічого спільного. Це, як на мене, характерна людська риса. На противагу тваринам, ми завжди дошукуємося причин, які стоять за певними вчинками чи подіями, скажімо, доля, провидіння чи інша вища сила — навіть у тих випадках, коли такої "інстанції" годі й шукати.
Отож я вважаю нашу зустріч на терасі готелю того літнього дня абсолютно випадковою. Шанси на неї були мінімальними — ніхто з нас не бував там від часу розлуки. Та хоч би яким мікроскопічним був той шанс, немає жодних підстав вважати наше побачення через тридцять літ чимось іншим, аніж банальним несподіваним збігом.
Якби нам вдалося у товстій книжці зібрати Докупи найяскравіші історичні приклади неймовірних збігів чи випвдковостей — тобто, виграшні лоти, — довелось би шукати на книжкових полицях місце для багатьох тисяч мільярдів томів, бо ж і всі програшні моменти хотілось би увічнити. Однак на таку масу книг не вистачить ніяких лісів. На цій планеті фактично немає місця ані для такої кількості книжок, ані для лісів.
А зараз, як виняток, я сфокусую все ж увагу на одному-єдиному програшному лоті: чи коли-небудь тобі доводилось читати солідне інтерв'ю з тими, хто не виграв у Лото?
Ти не надто змінився. І це добре, Стейне. Щось таке свіже й хлоп'яче є у твоїй впертості.
Та, мабуть, ти сліпий. А ще обмежений і зарозумілий.
Пам'ятаєш картину бельгійського художника Рене Маґрітта, де велетенська кам'яна брила зависає у повітрі над землею, а на чубку брили, наскільки я пригадую, — маленький замок. Ти не міг забути цієї картини.
Якби ти став свідком чогось подібного сьогодні, то неодмінно спробував би знайти вірогідне пояснення, яке б заперечувало надприродність явища. Можливо, сказав би, що все це вистава. Що камінь порожній всередині й наповнений гелієм. Або ж його підвісили вгорі в якомусь хитроспле-теному кошелі на невидимих шківах і канатах.
Я не така складна душа, як ти. Я простягнула б руки до тієї брили зі словами "алілуя" чи "амінь".
ЗО
у своєму першому листі ти пишеш: "Іноді ми кажемо: не повірю, доки не побачу на власні очі. Та навіть тоді не завжди конче вірити власним очам..."-
Мушу визнати, цей вислів міг би мене насторожити. Для моїх вух він звучить, як заклик не довіряти відчуттям, якось не емпірично і, навіть я би сказала, дещо середньовічно...
Якщо певний, конкретний емпіричний досвід суперечив ученню Аристотеля, казали, що то наші відчуття вводять нас в оману; а коли результати спостережень за рухом небесних тіл не відповідали геоцентричній картині світу, вдавалися до такого собі фокуса-покуса (це називалося "епіциклами"), аби пояснити те, що ми нібито бачимо насправді. А ще служителі церкви та інквізиції дотримувалися самоцензури, коли відмовлялись зазирнути у телескоп Галілея. Та все це ти знаєш і без мене...
Чи ти хоч раз замислювався: ми удвох направ-ду були свідками дива, такого ж, як ота велетенська брила, що зависає у повітрі понад мохами та вересом. Диво цього світу! Дозволь тільки додати: ми бачили одне й те ж, і побачене не викликало сумнівів ні в тебе, ані в мене...
Ми були свідками?
Саме так! Та, щоб повернутися до нашого побачення, спробуймо позбутися отих мотузок, за які нас смикає, провадячи, доля...
Що ти хочеш цим сказати?
Можливо, "збіг" відбувся завдяки банальній буйній телепатії. Хоча для тебе це, мабуть, нісенітниця, бо ти вже твердо вирішив, що "не віриш" у передавання думок на відстані.
Ось у силу тяжіння віриш. А чи зумієш пояснити, що воно таке?
Може, даси-таки мені шанс, зазирнеш у мій га-лілеївський телескоп?
Я не можу пояснити силу тяжіння. Вона просто існує. Звісно, я охоче зазирну одним оком у той твій телескоп. Хай би ти мала навіть десяток телескопів, я зазирну в кожний. Та мені достатньо буде й першого...
Для мене й Нільса Петера ця виправа була цілком спонтанною. Я майже певна, що сама й запропонувала поїздку на фьорди, у Ф'єрланн, аби відвідати Букбюен — Книжкове Селище — і Льодовиковий музей. Ми саме поверталися з Естланна додому, в Берген. Я подумала, що стільки років не бувала в тих краях, тож варто зробити гак, хоча знала — спогади можуть завдати болю. То було мов раптове наслання. Несподівано сяйнула думка і вже не відпустила.
Свою ж поїздку ти планував давно, заздалегідь, тож у цьому випадку ти, вочевидь, був ви-
омінювачем сигналу; а я — приймачем. Усе це не мало б такого значення, якби ти усвідомлено посилав мені думку, що вперше, після того, як ми
воХ замешкали в старому готелі, знову збираєшся туди. Суть у тому, що посилаючи або приймаючи мисленнєві сигнали, людина нічогісінько не відчуває. Навіть коли думаєш про щось надзвичайно драматичне, жахливе чи сумне, нічого в твоїй голові не хрускотить, не бряжчить і не скрипить. А все тому, що думки не мають нічого спільного з тілом, з діяльністю організму.